Чомусь мені здається, що ця книжка не стане предметом пильної уваги критиків і ажіотажу в пересічного читача. Воно й не дивно. Бо і професійні, й рядові читачі кидаються насамперед на те, що стало або ж обіцяє стати предметом скандалу.
Фаховий моряк із доброю філологічною освітою – що ще треба для веселої літератури? Потрібен талант, аби з наявного в пам’яті життєвого матеріалу вибрати найяскравіші придибашки й зуміти переповісти їх так, аби цікаво було не тільки морським вовкам і шакалам, а й тим, хто про море має приблизно таке ж уявлення, як ваш рецензент. Не кажучи вже про океан.
Заупокійні служби критиці правлять, певно, ще з того часу,
як добродій Каллімах мізерним накладом видав свої таблиці. Отже, відсутність
критики – проблема така ж давня й неуникна, як і наявність літератури.
Рядок «поезія – це завжди неповторність» належить до тих
поезмів (це слово я нововвів на позначення літературних красивостей), які завше
кортить перевірити. Тобто – наповнити літературним-таки фактажем, реальним
змістом.
Коли я прохопився, що збираюся писати статтю про поезію в
українському сегменті інтернету, на мене подивились, як на інваліда: з погано
прихованим співчуттям. «Та ти хоч уявляєш собі обсяги цього відстійника? Ти хоч
розумієш, скільки на тебе виллється…» – та й скористалися фігурою умовчання. Я
уявив – і завив.
Мене, маленького, дивує, чому Ю.Андруховича прийнято вважати таким собі
іронізавром, тоді як чи не єдиний фраґмент, котрий у нього можна визнати
іронічним, – це доповідь Джона Пола Ощирка в «Перверзії».
По сучліті бродить привид – привид іронізму. Безтілесний і
невловний… На щастя. Або на жаль. Або на ще щось. І це нормально: кожна епоха
має своїх привидів, свої ключові слова.
То чому ж Стівен Кінґ може, а
наші потенційні нобелянти – ні? Відповідь проста: мова романів американського
страхача мало чим відрізняється від мови середньостатистичного сценарію.