А хіба нинішня видавнича ситуація спонукає до того, аби над чимось прицільно працювати? Ось лежить у шухляді кілька років тому написана дитяча книжка, текст якої перевірявся враженням естетично чутливих людей. Але ж видають інших!
Наша незалежна держава, на жаль, не сформувала національних провідників, а
якщо сформувала, то таких, котрі самі себе іменують провідниками і яких аж
надто досить, аж ген по горло. Усе, про що б ішлося з цього приводу у пресі чи
інших інформаційних засобах, то тільки демагогічна жуйка, що смакує в
передвиборчі та виборчі періоди кандидатам на президентський престол і в
депутатські чи інші високі «ложа».
Дуже дивно нині сприймати обов’язковість вивчення марксизму-ленінізму! А
цей курс входив у програми вишів усієї тодішньої країни, незалежно від
спеціалізації і майбутньої професійної діяльності.
Протягом століть і тисячоліть науково-критична думка про літературний
процес активно фіксувала інтелектуально-естетичний потенціал літератури на
всіх її етапах: починаючи з усної (фольклорної) традиції і закінчуючи писемними
її формами – від античної класики до постмодернізму.
Нині вже добре видко, що
бездарність культурної політики Віктора Ющенка чи радше занедбання ним цієї
царини за нової влади призводить до цивілізаційного вибуху, що особливо
посилюється традиційними угодовством і продажністю українських інтелектуалів,
перед серед яких веде пан Андрухович з його настирливим деліріумом щодо
конечності розвалу держави. Епатаційні витребеньки останнього вже настільки
нижче плінтуса, що присоромлювати його довелося пані Ганні Герман.
Нова книга денників Петра Сороки «Натщесерце», окрім власне денників –
повісти про усамітнене чування в покинутій лісничівці в нетрях лісу – «Райдуга
над кронами» та коротких, наче висвітлених блискавкою, портретів людських доль
– «Одробини», містить також його
переклади фраґментів з денникової прози
Михайла Пришвіна «Лісовий капіж» та Кристіяна Бобена «Автопортрет біля
радіятора».
Вони зібрали людей і створили компанію з гучною назвою «Сікорський
Аероінжиніринг Корпорейшн», у якій Ігор Сікорський став президентом. У касі
компанії було всього 800 доларів. Акції зробили невеликі, по десять доларів.
Від акціонерів не приховували, що ризик від провалу високий, та кількість
акціонерів росла. Це були прості люди – робітники, інженери, емігранти.
Авіаційним заводом компанії стала запущена ферма в містечку Рузвельтфілд на
острові Лонг Айленд. Через чотири роки викладання в школі та читання лекцій
Сікорський повернувся в авіацію. Конструкторське бюро було розташоване в
курнику, літак будували під дірявим накриттям. Розраховували, що до настання
осінніх дощів закінчать його збирати.
Насправді про дипломатію я мріяв з дитинства. Уявляв собі, як мандруватиму світом, укладатиму угоди, нестиму мир. Ці дитячі мрії виявилися досить стійкими, тож, коли трапилася така нагода, я не відмовився.