Свято в країні абсурду

Україна за найвищим велінням «іде назустріч» ювілеєві «Пересопницького Євангелія». Два державних очільники підписали необхідні для цього документи: торік – Президент В. Ющенко, цьогоріч – Голова Верховної Ради В. Литвин. В обох документах є суттєве різночитання, – якщо в першому випадку йдеться про унікальну пам’ятку, то в другому – про «переклад канонічного тексту». У мотивувальній частині Указу Президента України № 1069/2009 «Про відзначення 450-річчя Пересопницького Євангелія» було написано: «Ураховуючи історичну, культурну та суспільно-політичну значимість Пересопницького Євангелія, на підтримку ініціативи громадськості та з метою урочистого відзначення у 2011 році 450-річчя створення Пересопницького Євангелія постановляю...» У мотивувальній частині Постанови Верховної Ради України «Про відзначення на державному рівні 450-ї річниці Пересопницького Євангелія» констатується: «У серпні  2011 року виповнюється 450 років вікопомної події з часу завершення створення Пересопницького  Євангелія  –  визначної рукописної   пам’ятки   староукраїнської  мови  та  мистецтва  XVI століття,  одного  з  перших  українських  перекладів  канонічного тексту четвероєвангелія» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 27, ст. 351).

Той, хто готував до підпису другий документ, мабуть просто автоматично переписав формулювання з української версії Вікіпедії, не замислюючись над змістом. Як і над тим дивоглядним умовисновком, буцім треба «оголосити 2011 рік Роком Української Першокниги».

По-перше, пересопницький рукопис – не «звичайне», а богослужбове євангеліє. По-друге, переклад робився з якогось давньоцерковноболгарського ближче не встановленого джерела з активним залученням центральноєвропейських протестантських тлумачень. Ні про яку редакцію якогось відомого натоді грецького канону не йшлося. Ніхто з авторів рукопису докладних згадок про джерела нам не залишив, а дослідники досі не спромоглися підготувати текстологічну розвідку з простеженими вихідними текстами. Хоча б на тому рівні, як це стосовно Острозької Біблії зробив свого часу митрополит Іларіон.

Існують лише ґрунтовні розвідки з царини палеографії, мовознавства, церковної історії.

Існують поодинокі думки знавців текстологічних проблем пересопницького перекладу, котрі підкреслюють саме протестантський характер використовуваних джерел. Так, І. І. Огієнко у монументальній праці «Українська церква» писав: «Польські протестантські переклади широко розповсюджувалися й по Україні і заохочували українців до пошани своєї мови й до наслідування науки протестантів. Дійсно, у цей час, з середини 16 ст., в Україні постають уже переклади Св. Письма на живу українську мову, причому оригіналами для цих перекладів звичайно служать польські протестантські переклади; так, Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 р. користало (але не дослівно) з Лютеранського Нового Заповіту Секлюціана 1553 р....» (У двох томах. Київ, видавництво «Україна», 1993, с. 110). Привертають увагу також міркування у таких працях: Сергій Єфремов. Історія українського письменства. Т. І, Ню Йорк, 1991, с. 9-11; В. І. Любащенко. Історія протестантизму в Україні. Київ, «Поліс», 1996, с. 130 і далі – лекція 6.

Мені не зрозуміле повторення наразі ситуації з присудженням Шевченківської премії за сучасний переклад українським діалектом давнього слов’ян­ського перекладу Св. Письма за погано вивченими різномовними джерелами. До речі, та премійована державою праця так і залишилась раритетним виданням. Сьогодні також хочуть із помпою відзначити книгу, котра недостатньо вивчена й за останні десять років видана сумарним накладом 1500 примірників. Це тим прикріше, що в нас була чудова й давня традиція вивчення старих пам’яток! І нині в цій справі варто слухати не тільки шановних церковних діячів, а й науковців. До академічної публікації можна було б додати різні матеріали, наприклад, про переслідування ортодоксами української мови (див., напр., цит. працю Огієнка, – про Івана Вишенського – с. 111), бо це яскравіше виявило б тогочасну ситуацію в боротьбі за національні цінності. Варто також замислитися й над тим, аби видати до ювілею білінгву…

Припис на берегах

Може, доки одні чиновники осмислюватимуть ці розхристані думки, інші чиновники розглянуться за іншими ювілеями, котрі могли б виявитися краще підготовленими, та й очільники мали б нагоду повиставлятися перед вітчизняними або китайськими камерами. Ну от кілька пропозицій за книжкою: В. Ф. Верстюк. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Київ, «Наукова думка», 1995:

с. 72 1661 Львів. Відкриття університету.

с. 85 1711 Угода між гетьманом П. Орликом і Кримським ханом про боротьбу проти Росії.

с. 119 1861 Петербург. Випуск першого номера щомісячного суспільно-політичного й літературного журналу «Основа» українською мовою.

ЛГ