Лісові дискурси і лапи дракона

Нова книга денників Петра Сороки «Натщесерце», окрім власне денників – повісти про усамітнене чування в покинутій лісничівці в нетрях лісу – «Райдуга над кронами» та коротких, наче висвітлених блискавкою, портретів людських доль –  «Одробини», містить також його переклади фраґментів  з денникової прози Михайла Пришвіна «Лісовий капіж» та Кристіяна Бобена «Автопортрет біля радіятора». В такому товаристві під однією обкладинкою гарно овиднюється відмінність стилю й тонка матерія світосприймання цих самітників, які воліють рухатись не «трасою» літератури з її шаленим гоном, а брести собі дещо осторонь звільна узбіччям. Втім найперше впадає в око те, що їх єднає. Це останнє хочеться означити як чекання або ж виглядання дива: «… і не втомлююсь подивуватися найпростішим речам, і собі самому, недовгому гостеві у їх світі».  Це Кристіян Бобен. Але подібні твердження знайдеш і у Михайла Пришвіна, і в самого Петра Сороки.

Що й казати, нинішній час, як той дракон тисячолапо-дискретний, шарпає й жбурляє людину в хаос загублености, в  найпотемнішу очуженість. А все ж таки коли  людина не розгубила чутливість-совість у собі первинних речей, вона небезпремінно вловить ті живлющі видива й погуки, що їх, явно й неявно, повсякчас посилає нам голосами істот, краєвидів, стихій і явищ Той Хто створив усе видиме й невидиме.

В своїх денниках автор немов стоїть на сторожі власної буттєвої чутности, але й – голосів таємничого сущого, живої земної краси, – відкриваючись до них з любов’ю, й тим самим даючи прихисток у просторі власної душі, будуючи в ній оселю-оберіг від новітніх циклопів-демонів нищення – для всього, що є  на світі джерелом світла й гармонії.

В пору сум’яття людського духу така література повертає слову спромогу бути силою, що оживляє видющість серця. Бо ж автор розгортає перед нами сокровенний досвід праці власної душі, яка прагне піднестися до нових овидів свідомости, вирощуючи проникливу уважність до найменших  порухів довколишнього світу. Коли душа проходить науку в усілякого творіння, питаючи мови істини: у землі, у лісу, у дерев, снігу, дощу, у хмар, що плинуть, у квітів і птахів… Письменник власне дає нам  змогу пережити з ним ці миті, коли в звичайних речах в розмаїтій мінливій яві починають озиватись таємничі незнані смисли – і ти раптом чуєш в них радість і біль буття і мову незбагненного всесвіту – й відчуваєш близькість Бога та починаєш здогадуватись про занедбаний тобою найдорожчий скарб…

Покинута лісничівка, де автор був усамітнився в хащах  на досить тривалий час лише удвох з собакою, об’явилася врешті йому чимось цілком несподіваним: «Лісничівка – це не просто місце мого душевного спокою і умиротворення, це – моя земля обітована, мій едем, де все набирає мудрої доцільности і особливої значущости. Мабуть, таке місце приготоване для кожної людини, та не кожному на жаль таланить віднайти його».

Либонь найбільше диво, яке тут сталося – (що сповнило особливим світлом лісову повість в денниках «Знак серця» 2008 і «Натщесерце», 2009, де світ споглядається немов із самої істоти лісу), – є в тому, що присвятивши себе, відкрившись душею «своєму лісові» й усім його мешканцям (що й дозволило почути найтихіші шепоти і голоси, адже ліс зробився немов часткою єства автора, і сам автор став часткою істоти лісу) – письменник сягнув відчуття космічности буття кожного створіння: дерева, птаха, травинки…– та його найвищої самоцінности у Творця. Тим-то його ліс і все, що в ньому, у космічно-драматичній, а то й трагічній сув’язі з буттям і долею світу та екзистенцією людської душі, набуло ознак зокрема й містерійно-мітично-світотворчих, що робить «лісові денники» твором вельми сутнісним в контексті шукань і втрат сьогодення.

Що є мала людина перед нівеляційною масою цивілізації? Одначе коли та людина не проминула «свій ліс», наче порожнє місце,  і відчуває себе немов відображеною в єдності сущого – у квітці, щебеті птахів, у зірці… – в присутності Творця, – тоді вона таки важить супроти роздутої химери злої горгони. Бо вона істинна, як істинні ліс, річка, сонце, місяць, небо й земля…

Тому слово, здобуте в пильнуванні дива, стає ніби острівцем тверді посеред розбурханої безвісти й непевности.

Петро Сорока, особливо у двох останніх книгах денників, діткнувся може найбільш насущної та складної проблеми сучасности: віднайдення зневіреною людиною шляхів до нового прозріння свого духу, щоб витривати їй з Божою поміччю в небувалих грозових перемінах і трансформаціях, що ринуть назустріч.

Куди, яким шляхом рухатись людині, аби вирватись з полону підмін, аби прийти до справжности себе і світу?.. Письменник вирушив у свою робінзонаду, аби побути з лісом.  І ліс йому зрадів і заговорив. Те живе озивання лісу посеред всесвіту чути у денниках. Воно жебонить про якусь одвічно просту й водночас незбагненну річ: прокинься – дав Бог людській душі можливості безмірні; згадай  – перетворювати їх в реальність до снаги лише світлу любови.

м. Київ