Віктор Мазаний. «Марія» Уласа Самчука: вишита англійською»

Перший переклад роману Уласа Самчука про Голодомор «Марія» англійською мовою, здійснений канадською українкою Стефанією Пауш у 1954 році, ніде не був надрукований. Його оригінал знаходиться у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. А рівненська письменниця, лавреатка літературної премії імені Уласа Самчука, народна майстриня Олена Медведєва вперше «видала» уривок із нього – вона вишила його у книжці розміром 24х14 см. Тверда обкладинка фоліанту обтягнута натуральним сіро-білим полотном, із такого ж матеріалу виготовлені і сторінки, де симетрично вміщено й аналогічний текст українською.

Вишила Олена Медведєва і два примірники цього ж формату із кількома розділами роману українською. Таким чином вона вперше випустила з-під своєї голки вишиваний «тираж» – із трьох примірників «Марії».

А до того вишила повністю «Євангеліє від Івана», «Євангеліє від Марка», «Євангеліє від Луки», «Євангеліє від Матвія», «Лісову пісню» Лесі Українки», збірки поезій Івана Франка «Народна пісня» та Ліни Костенко «Я поцілую мальву у щоку» (формат 60 см х 42 см), а також «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 року (36, 5  х 26 см). У її доробку і польською мовою «Ода молодості» Адама Міцкевича, англійською – «Біблія» (20 х14 см).

Вона встановила рекорд України в номінації «Найбільша кількість вишитих вручну літер та знаків у текстах рукотворних книг».

 Для «Марії», як і інших текстів, використала нитки DMC французького виробництва діаметром один міліметр, всі букви – великі, їх висота – п’ять міліметрів, вони мають форму особливої гарнітури, розробленої та запатентованої мисткинею.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Палітурні роботи виконав її син Андрій.

 

«МАРІЯ», БЕЗ СУМНІВУ, ПІШЛА Б ПО-АНГЛІЙСЬКИ…»

Улас Самчук мріяв, щоб його «Марію» – перший в українській літературі епічний художній твір про Голодомор – читав англомовний світ. Несподівано у лютому 1949 року він одержав лист від Стефанії Пауш – вона ніби відчувала наміри письменника, який у той час лише п’ятий місяць проживав у Канаді, але про якого вже тут знала діаспора, адже його твори, зокрема й «Марію», «Волинь», «Гори говорять» у тридцятих роках друкувала газета «Свобода», що виходить у Нью-Джерсі, і яка його прибуття пароплавом «General MB Stewart» на американський континент вітала на першій сторінці 14 жовтня 1948 року…

Збентеження від листа Стефанії він виклав у своєму зверненні до неї:

«Мила Пані Павш! (зберігаємо його орфографію – Авт.). Ваш несподіваний і винятково щирий лист зробив на мене велике вражіння. Дуже Вам, від душі, дякую.

Мені дуже подобається Ваша пропозиція перекласти щось з моїх праць на англійську мову. Мені це тепер дуже і дуже потрібне, бо я певен, що вони пішли б добре і по-англійськи. «Марія», без сумніву, пішла б по-англійськи, тим більше, що вона є перекладена і має вийти в Парижі по-французьки, і ще тим більше, що саме тепер така література може бути дуже актуальною. Я саме тепер роблю домовлення з Союзом Українок в Канаді, щоб вони ту книжку перевидали по-українськи, причому я дещо переробив третю її частину, яка, на мою думку, була дещо заслабою. Якщо Ви будете мати час і бажання – прошу мені цю приємність зробити, але я тоді заслав би Вам примірник з другого, не львівського видання, бо він є краще виданий і не скорочений…».

Друге видання «Марії» – рівненське: воно з’явилося у вересні 1941 року у видавництві «Волинь», яке випускало і газету з однойменною назвою, де редактором був Улас Самчук.

Він надзвичайно втішився, що пані Пауш хоче братися за цю справу, розглядав її як своєрідного посла українського красного письменства: «Ваша думка зайнятися виключно перекладами є дуже і дуже мудрою і потрібною. Ми не маємо перекладачів, а через те ми не маємо нашої літератури на чужих мовах».

Доброзичливість пані Пауш наче підохотила його поділитися турботами про поширення своєї творчості в північноамериканській країні, де йому хотілося стати популярним серед англомовних канадців. Очевидно, що про нього пані Пауш не знала багато, тому вирішив розповісти про нові здобутки, які, вважає, мали б принести йому тут визнання при умові, що їх би переклали англійською (2 березня 1949 року): «Я маю одну дуже цікаву річ – щоденник, який я писав під час війни і який я тепер виготував до друку, і на який вже міг би мати місце в англійській пресі. Зветься він «П’ять по дванадцятій». Має 180 стор. машинового письма. Цю річ я хотів би переложити в першу чергу, бо той матеріял можна буде вже примістити і використати».

Усвідомлюючи творчі спроможності Стефанії, наважується делікатно порадити їй взятися перекладати оті найновіші «П’ять…» : «Якби Ви мали можливість вже тепер це робити, прошу мені написати і я пішлю Вам негайно скрипт».

Він хоче зав’язати ділові і дружні письменницькі стосунки і тому впевнює її у незгаслій своїй творчій спроможності, а також нагадує старі результати: «Тепер я пишу великий роман «Ост», що має вийти у трьох томах. Перший том вже вийшов у Европі, два другі чекають закінчення і видання. Як тільки мій видавець пришле мені кілька примірників того твору, я негайно перешлю його Вам, бо та посилка, яку він мені переслав раніше, – розійшлась. Так само зовсім розійшлась моя книжка «Юність Василя Шеремети». У Канаді є ще всього кількадесять примірників, а наклад був п’ять тисяч. Якщо Ви не масте «Юности», я Вам вишлю».

До неї, буковинки, проявляє тактовну приязнь, згадуючи Чернівці: «А взагалі я дуже тішуся, що можу з Вами листуватись. Мене винятково захоплює Ваше ставлення до мистецтва, а зокрема до літератури… Буковинці дуже близькі психологічно до нас, волиняків, і я мав з буковинцями багато до діла. Також в Чернівцях перший раз вийшов мій роман «Гори говорять», як також мій роман «Кулак». Так само я мав з Буковини дуже багато добрих приятелів і знайомих».

 

«ОТЖЕ, ДОМОВЛЕНО: ПЕРЕКЛАДАЙТЕ «МАРІЮ»

Знайшовши порозуміння із Стефанією Пауш, у листі 9 вересня 1949 року Улас Самчук зазначає: «Отже, домовлено: перекладайте «Марію». Але я думаю, що для англійського видання ми мусимо назвати цю книгу більш привабливо. Ми ще подумаємо про це».

Схоже, подібні сумніви непокоїли автора ще з того часу, коли він починав роман і закінчив писати у Празі у 1933 році. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (колекція документальних матеріалів українських емігрантських націоналістичних установ, організацій та осіб) я читав його оригінал-машинопис: перша назва роману: «Кінець Марії. Хроніка одного життя». І початок не такий, як ми звикли читати («Коли не рахувати останніх трьох …»), а інший: «Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч». У наступних виданнях ці слова знаходимо в одному із останніх абзаців, збережена і присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 – 1933».

І раптом автор хоче знову експериментувати, хоч усвідомлює, що цей знаменитий твір знають саме як «Марія» – за першим виданням Івана Тиктора 1934 року. Можливо, він вважав, що для зарубіжного читача така назва видаватиметься надто банальною, адже йому вже зовсім недавно про це натякали, коли українські діячі-емігранти у Франції ініціювали переклад та видання «Марії» французькою мовою. І тоді один із них, редактор, видавець, перекладач Петро Стефуранчин, високо оцінивши переклад, зроблений Лідією Шульгин, у листі до Уласа Самчука 22 квітня 1947 року висловив сумнів стосовно назви: «Щодо самого наголовку (заголовку – Авт.) твору, було б бажаним, щоб у французькому перекладі твір назвати інакше, з огляду на те, що у французькій лі­тературі «Марій» є багато. «Хроніка одного життя» нагадує «Одне жит­тя» Мопасана, і з комерційного боку не обіцяє багато, з чим до пев­ної міри треба рахуватися. Тому прошу Вас, подумайте над цим і напи­шіть мені, як Ви думаєте справу розв’язати».

Навряд чи автору було тоді приємно потакати смакам читача з-над Сени… (Зрештою французькою роман вийшов значно пізніше двома виданнями з автентичною назвою, хоч їх спіткало нещастя: совєти викупило обидва тиражі і знищили, лише кілька екземплярів залишилося у друзів Уласа Самчука, а в нього – жодного: тоді видавці не надали йому належних примірників).

Із листування зі Стефанією Пауш видно, що він англійське видання хотів переробити глибше (9 вересня 1949 року): «Поки що можете перекладати з того примірника, що Ви маєте (видання Тиктора), бо там початок не має змін, а далі я Вам пришлю інше видання з моїми добавками».

Та водночас він має ще одне прохання. У зв’язку з тим, що в одному журналі має вже «замовлене місце», то просить перекласти спочатку «про Томаса Манна, а після уривок зі щоденника (того самого, якого пропоную Вам перекласти цілого), що має мати заголовок «Я бачив, як вмирав Берлін». І одразу перешліть мені. Мені дуже потрібно наперед увійти до англійської преси, щоб пізніше було легше видати більші речі.

Щоб Вам було легше писати німецькі назви, я позначив їх по-німецьки. Але прошу Вас якнайскорше мені це зробити».

Згодом, 29 вересня 1949 року він пояснить для Стефанії, чому так поспішав і квапив її, незважаючи, що вона вже взялася й за «Марію»: редактор журналу його підганяв… Він вірить, що з нею ще плідно попрацює, і коли вони стануть своїми в американських видавництвах, тоді прийде такий бажаний успіх…

Сподівається, що їхні спільні гаразди будуть пов’язані з «Марією», йому хочеться, щоб Стефанія якнайшвидше перекладала. А далі… «Ми її десь гарно помістимо і будемо мати з того спільну втіху…».

А якось пише, що йому «страх, як хотілося б якнайскоріше побачити «Марію» по-англійськи». Він вірить в успіх перекладу: «Ви це робите добре і сумлінно і за це Вам велика честь і хвала».

 

«ІНШІ, ЩО БРАЛИСЯ ЗА ЦЕ ДІЛО, НЕ ДОВОДИЛИ ЙОГО ДО КІНЦЯ…»

19 жовтня 1949 року звертається: «Я прошу Вас не перекладати третьої частини з того примірника, що у Вас».

Причина? Він заходився переробляти і незабаром закінчить та відправить їй. І також, як тільки матиме примірник, вишле «свою нову книгу «Ост».

Про активну співпрацю автора й перекладачки свідчить лист від 5 листопада 1949 року.

Він дає пояснення деяких діалектизмів, вжитих у «Марії»: «Слово «ляшок», яке Вас непокоїть, ледве чи знайдеться в англійській мові. Це у нас, там, звідки я походжу, так називають ту солом’яну мітку, яку втикають в землю при сівбі, звичайно, сівбі не машиною, а рукою. При машиновій сівбі ніяких поміток не роблять. Можете те слово випустити або назвати його «поміткою» чи як там хочете. Слово «шкаліки» – це назва пляшок горілки. Так звали там ті пляшки, у які наливали горілку. В англійській мові знов-таки такого слова не знайдете. Слово «гуня» значить назву одягу – верхнього з доморобного сукна. По-англійськи то буде «ковт» чи щось подібне… Тепер жіночі «ковти» тут є часто подібні на наші гуні. Такі саме довгі і з такими складками…».

Просить назви розділів залишити такими, як у другому виданні «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб». Щодо третього розділу, то «перекладете так, як Вам вкажу: тобто, перекладете по тому машинопису, що Вам пришлю до сторінки 166, розділ IX. Далі будете перекладати по книжці до сторінки 176, розділ XII. А далі до кінця знов по машинопису. Там буде помічено червоним олівцем. Після використання книжки я проситиму прислати її мені назад, бо це у мене одинокий її примірник…

Я вірю, що Ви перекладете «Марію» і то добре. Я не наглю з перекладом, бо знаю, що у Вас є ще до сього і інше заняття – господарство, діти, громадські обов’язки».

Із цього листа Стефанія дізнається, що, виявляється, переклад  «Марії» він доручав і… якимось іншим людям: «Але мені дуже подобається, що у Вас є характер, сила волі і бажання. Інші, що бралися за це діло, не доводили його до кінця через брак характеру і волі…».

Чи не зніяковіла Стефанія, читаючи таке? Очевидно, цей лист викликав сум’яття в її душі, й вона, здогадуємося, якось відреагувала (цього її листа немає в архіві прозаїка), бо Улас  Самчук поспішає «загладити» справу 24 березня 1950 року: «Дістав Вашого трепетного листа. Спасибі. Не дивлячись на ніщо, – ми з Вами будемо далі робити своє діло. Навіть коли б падали бомби і валилась земля, – ми будемо робити своє. Я так робив завжди і так робитиму завжди. У Німеччині свого часу я писав дослівно під зливою бомб, навіть у бомбосховищах, і Ви про це довідаєтесь з того щоденника, якого частину Ви так добре переклали.

А тому Вашу роботу робіть до кінця. А Ваш переклад добрий і нікому я не буду давати його на перегляд, хіба тому редакторові, що буде тим займатися…».

Сподіваючись на її ретельність, він підбадьорує: «Те, що Ви мені писали, видається мені зовсім нестосовним і маловажним до всього того, що ми з Вами затіяли. Про те мені навіть не випадає говорити і Ви то скоро, напевно, забудете. Я Вас дуже шаную – не кажу більше, бо не маю відваги, і шаную також Вашого чоловіка. Давайте будемо, як і були, добрими приятелями».

Цікавлячись, як її власна літературна праця, а також переклад «Марії», Улас Самчук подає 28 березня 1950 року своєрідний відбиток свого психологічного стану на чужій землі: «У мене з тим писанням цілий клопіт. Стільки пишу, стільки працюю і так мало справжніх наслідків. Це нагадує мені колишні мої початкові роки, коли треба було здобувати собі становище та ім’я. Нарешті все то здобулось, все, здавалось, йде і мусить йти далі, аж ось прийшли роки, що все треба робити з самого початку.

Одначе не хочеться і тепер падати духом та здаватися. Може, воно і тепер витанцюється. Треба лише витримати. Будемо пробувати витримати».

Улас Самчук дуже цінує її «працьовиту руку», він щоразу віртуально тисне її на знак вдячності. Він радіє новим повідомленням Стефанії про те, що робота просувається  і пов’язує із цим великі свої надії (16 травня 1950 року): «Милі і Дорогі наші пані і пане Павші!

Ваш спільний лист приніс нам багато радости. Нарешті заговорила наша «Марія» (кажу «наша», бо вона після цього стає і Вашою) по-англійськи. Правда, ми ще не докінчили нашого діла, бо не видали нашої праці для широкого вжитку, але в кожному випадку велика робота вже пороблена, і будемо шукати можливості довести її до належного кінця. Коли ми то зробимо, будемо дуже тішитися. Пані Стефанії – ґратулюю від серця за характер. Так. Треба видержати! І Ви видержали. Залишається лише видержати до кінця…».

 

«СПРАВА НАЗВИ. ПОКИ ЩО ЛИШИМО СТАРЕ…»

У цьому листі він остаточно відмахнувся від своїх сумнівів, які стали на певний час для нього такими клопітними, що відволікали від внесення суттєвих поправок, які аж просилися в текст: «Справа назви. Поки що лишимо старе – «Марія». Я багато думав над назвою, хотілося б, щоб нова була і цікавою, і оригінальною, і змістовною, але нічого такого наразі не йде на думку. Може, ще прийде, а як не прийде, – залишити, як є…».

Можливо, якісь «заголовкові» ідеї і не могли визріти, бо їх притлумили інші, свіжіші, що  просто-таки атакували свідомість письменника повсякчас, відбивалися від його думки про напис на обкладинці: «Я дуже зайнятий новим своїм твором «Ост», том другий. Є то велетенська праця. Зараз маю вже понад 500 стор. написаних, все то треба кілька разів переробляти, переписувати, передумувати…Тема дуже складна і дуже відповідальна… А до всього треба шукати людей, щоб помогли то видати. Я мав тут кілька літературних виступів. Людям дуже подобалась моя нова праця, і в Оттаві заложили ми комітет, що збирає гроші на видання. Але грошей тих треба багато – більше п’яти тисяч і тому робота нелегка. Я багато виступав, говорив, закликав і закликав… Отже, письменник мусить бути не лише письменником, але і маґом-чародієм, щоб знайти гроші на видання. Я ж до того заповзявся писати твори великі і не популярні… Ніби для історії, для майбутнього – для читачів вищого рівня, для піднесення інтелектуальної культури нашої людини…».

Із травня до листопада того ж року вони не спілкувалися листовно. Зрештою, він наважується (2 листопада 1950 року): «Мене також цікавить, чи вдасться нам дотягнути до кінця той наш переклад «Марії». Було б все-таки добре, коли б ми доказали, що ми можемо щось зробити».

Закликає сподіватися… Але сам він, перебуваючи всього другий рік у Канаді, постійно засмучений, адже те амбітне бажання утвердитися в заокеанському літературному просторі, привезене із повоєнної Европи як маніфест нової долі, розбивалося на друзки в тутешній реальності… Довірливо зазначає: «Я тепер… не маю настрою до писання, нема ніякого повзбудження, мало надій, велика байдужість до цих справ. Надіюсь, що це лише так напало на мене тимчасово, що все мине і все буде краще, але як не вдасться вернутися назад, нема тут надій на розвиток літературної справи».

Згодом стає зрозуміло, що процес перекладу затягується… Він знову хвилюється (5 березня 1951 року): «Мене цікавить доля нашої бідної «Марії». Тепер можна було б і ту річ зреалізувати, бо саме тепер відповідна для того кон’юнктура. Було б дуже гаразд, коли б Вам вдалося її докінчити, дорога Пані Стефанія».

Наступає якась непевність: «Напишіть мені, що є з «Марією», дуже хотілося б бачити її докінченою. А, може Вам, пані Степанія, нема, можливості докінчити – перешліть, як є і я десь знайду когось, що докінчить. Але я думаю, що це Вам вдасться і самим зробиті, ні?»

Мабуть, це спантеличило її, чи образило…

А його зневіра була викликана й іншими обставинами: «Почуваюся тепер аж ніяк не найкраще, все працюю над «Остом», і живемо ми лише зі зарібків жінчиних, а я лише десь-не-десь прироблю. Але ми з дружиною заповзялися і захотіли конче докінчити ту книгу…».

Через місяць Улас Самчук дізнається про два конкурси повістей, оголошені  американськими видавництвами, і тому вирішив скористатися таким шансом, але це треба робити швидко, бо термін подавання – до половини травня. Він 5 квітня 1951 року звертається: «Найдорожча Пані Стефанія! …Мені прийшло на думку спробувати подати туди нашу «Марію». Розуміється, це спроба і тільки, але коли б вдалось, ми б з Вами не каялись, бо… ми могли б дати щось від себе світові. Прошу Вас, Пані Стефанія, потрудіться закінчити…».

 

«ВСІ ДУЖЕ ВТІШЕНІ ПЕРЕКЛАДОМ …»

На початку травня йому знову не терпиться: «А як там Вам йде наша «Марія»? Добре було б, щоб і вона дійшла до кінця. Хотів би дати її на той конкурс – буде не буде, а спробувати годиться».

Судячи із листа Стефанії Пауш із Едмонтона 30 березня 1954-го, частого спілкування між ними в останні роки щодо перекладацького процесу не було. Чи не думала вона, що він втратив інтерес взагалі до її перекладу? Чи не засіялись у ній ревнощі після того, як він написав, що й «інші» бралися за цю роботу? Чи не бентежило її, що «інші», можливо вже переклали і її праця марна? Інакше, як пояснити її фразу після повідомлення, що через кілька місяців «будемо бачитись»: «Коли Вам досі ще ніхто «Марію» не переклав, то я її з собою привезу»?

У цих словах є якесь припущення? Можливо, тому й вона, сама того не підозрюючи, взялася обороняти свій переклад: «Пару разів я читала уривки з неї нашій славній групі едмонтонських авторів і вони були надзвичайно зацікавлені і захоплені тим, що чули (орфографію збережено – Авт.). Найбільше сподобалось пану Марксові –  довголітньому голові нашого відділу –  перше речення першого розділу. Навіть в книжечці собі записав! Довго мене забрало нім, я його довела до вершечка свої красоти, милозвучності і повного змісту, бо як запевнив мене Маркс, перше речення першого уступу є дуже важне. Я вдоволена дуже з цього. Мого мужа наймилійша мрія є подати Вам «Марію» власноручно.

Ми говорили з проф. Білецьким (йдеться про Леоніда Білецького – Авт.) в нашому домі про цю справу і він заявив що УВАН має поважну суму грошей, призначену на такі цілі, а опріч того мойому мужеві дуже добре пощастило в його «бізнесі» і коли б Вам було потрібно хоч трішечки помочі, ми б радо Вам це зробили».

Разом з тим не вгаває її бажання зіставити свою роботу із, як вона уявляє собі, ймовірною чиєюсь – їй невідомою, – і в наступному абзаці вона переконує, чи, може, випереджає якісь сумніви самого автора: «Мій переклад є добрий, пане Самчук, коли б я не могла цього сказати, або хоч трохи сумнівалась, то відразу можна все в піч! А головне, наш відділ вважає, що він добрий».

Вона також зазначає, що якісь правки ще вносить, «то тут, то там словечко або речення зміняю, все до кращого».

У своїй відповіді Улас Самчук 14 квітня 1954 року написав: «Дорогі Пані і Пан Павші!

Ваш лист був для нас з дружиною великою втіхою…І тішить мене, що Вам все-таки вдалося докінчити «Марію»… Ми постараємося видати її у англійському видавництві, коли б тільки скорше могли її дістати… Щодо допомоги мені, то вона потрібна, але я не можу з цим турбувати Вас. Мені то не випадає. Пишу новий твір, кінчаю «Оста» і хочу видати. Роблю старання. Головне, що ніхто не може заплатити мені гонорар за працю, а праці багато…».

Тут повідомляє, що робить їй подарунок – екземпляр «Марії» українською мовою, виданий у Буенос-Айресі Миколою Денисюком у 1952 році: «Засилаю Вам на пам’ятку «Марію» на знак того, що і Ви над нею порядно потрудилися…».

Текст перекладу особисто не вдалося вручити ні весною, ні влітку, тому його Стефанія надіслала, а на другий день після одержання, 9 вересня 1954 року, Улас Самчук відповів: «Дорога Пані Стефанія!

Учора вечором доручили мені Ваш переклад «Марії» дуже гарно опакований і дуже чистенько переписаний. У мене саме були гості, всі дуже були втішені перекладом, ті, що знають краще по-англійськи, одразу взялися читати і всі одноголосно хвалили переклад…

А сьогодні у обідню пору я вже був у відомому видавництві «Мекмілан» і віддав рукопис на прочитання. Відповідь про вислід того читання буду мати щойно за три тижні. Не знаю, як воно піде, але як би не пішло, – буду так довго шукати видавництва, поки книжка не побачить широкий світ у англійській мові. А тоді ми з Вами зробимо великий бенкет чи то тут у Торонті, а чи й у Вас у Едмонтоні. Поки що я дуже Вам вдячний, що Ви присвятили стільки уваги моїй бідній «Марії, і що Ви виявили характер і довели діло до кінця. Якщо нам піде з «Марією» (а я певен, що піде), тоді візьмемося за інші».

Інформує, що незабаром вийде «П’ять по дванадцятій», також веде перемови про видання другого тому «Ост» і бідкається: «Дуже тяжка справа з виданням книг у нашій мові. Найгірше, що це не дає ніякої матеріальної бази для роботи і треба шукати того поза літературною роботою. А це не так легко сполучити. Одначе до цього часу я давав собі раду, думаю що дам і на майбутнє».

Цей переклад так і не побачив світ…

Чи не вдалося знайти видавництво, чи щось інше завадило? Чи якісь недобрі передчуття зупинили творця?

Хтозна…

А Олена Медведєва, застосувавши свою – єдину у світі –  методику никографії вишитого слова, наче виконала заповітне бажання Уласа Самчука. Один екземпляр цього мистецького шедевру з перекладом англійською вона відправить в Торонто – для української громади.

Автор побачив би – не відвів би очей…

 

Віктор Мазаний,

лавреат літературної премії імені Уласа Самчука,

заслужений журналіст України.

Фото автора.

м. Рівне.

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (319), 14.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.