Творчі постаті периферійної школи

  • warning: array_filter() expects parameter 1 to be array, null given in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/modules/node/views_plugin_argument_validate_node.inc on line 59.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias' at line 3 query: SELECT COUNT(*) FROM (SELECT title FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 745.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5' at line 4 query: SELECT title, 'comments_recent:block' AS view_name FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5 in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 771.

18:51 4 вересня 2013 року

 

Закінчення. Початок в ч.15.

ПОВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Юрій Коваль, незважаючи на те, що кінчив нашу школу з золотою медаллю, мусив, за тодішніми правилами, мати дворічний трудовий стаж для вступу до вузу, тож заробляв його в редакції  новомиргородської райгазети та готувався стати студентом факультету журналістики. Штудіював науки у Львові славному, де поселився, одружився й дотепер працює відповідальним секретарем у часописі «Дзвін» (раніше — «Жовтень»), і де торік відзначив своє сімдесятиріччя. З цієї нагоди надіслав мені фоліант свого вибраного «Цей лагідний-лагідний світ» (Львів, «Апріорі», 2011, 576 стор.) з дарчим написом: “...моєму землякові й письменнику, невіддільній частинці «цього лагідного-лагідного світу», світу, який, щоправда, не аж такий уже й лагідний, але ж творчі люди мають за обов’язок його переінакшувати — чи не так ?..» А ще — традиційний у літературному колі львів’ян — спецвипуск «Львівські пегаси» з присвятами, рецензіями, пародіями, епіграмами та панегіриками на честь ювіляра. Автограф тут дещо іншого характеру: «...аж оце вибрався на височенну гору, озираюся, а Новомиргород юності і дитинства вже ледве-ледве мріє. Дякую, що Словом своїм ти щось увиразнив, а то й нагадав... Незрадливої ж тобі пам’яті, непроминальної працьовитості — будьмо і тримаймо!!!»

Відгуки на «вибране» у періодиці минулого року були масштабними. Одні поцінювачі відзначали біографо-бібліографічне: «Юрій Коваль — прозаїк, публіцист, есеїст. Свого часу його прихід в літературу привітали Павло Загребельний, Олесь Гончар, Іван Дзюба, Максим Рильський, Іван Драч, Єжи Єнджеєвич... Перу Ю.Коваля належать книги художньої прози «Віднайдена фея», «Зелена Україна», «Гармонія», «Село, а над ним лелеки» та ін. Його новели перекладались французькою, чеською, угорською, російською, хакаською мовами...». Інші згадували, що творчість тоді молодого автора не могла обминути навіть обережна, насторожена до українського слова Москва. Згадаймо Маргариту Малиновську («Литературная газета»,ч.16,1968 р.): «... звертаючись до робіт молодих прозаїків, дебюти яких були значимим явищем останніх років — Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Григора Тютюнника, Юрія Коваля, Григорія Колісника, Юрія Щербака, Валерія Шевчука та ін. (...) Вони ставили перед собою конкретні індивідуальні завдання — їх хвилювали духовні конфлікти окремої особистості. На цьому шляху було немало удач». Згадувалися й давні «пильнування». Цитата Романа Горака: «Ще до виходу «Гармонії» у 1967 році в Парижі вийшла книга під назвою «Нова літературна хвиля на Україні», яка знайшла гідними її представниками творчість Василя Симоненка, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука та Юрія Коваля. Коваль у ній представлявся своїм дебютом у літературі: «І люди помиляються». Вступна стаття цієї книжки мала яскравий антисовєтський характер. Висновки — зрозумілі... Тепер з Юрієм Ковалем у нашій літературі працює його дочка Дзвінка, талановита перекладачка з давньогрецької, та ще одна дочка — відома журналістка Ярина Коваль...». І, звісно, підсумкове від нинішнього нашого метра літературознавчих досліджень — Михайла Слабошпицького: «Я пам’ятаю, як жадібно я читав перші новели цього письменника... Тоді в 60-і прийшло талановите покоління, яке нарекли найменням шістдесятники — в прозі це Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Юрій Щербак, а трохи згодом Григір Тютюнник, і разом з ними прийшов такий автор Юрій Коваль. Я пам’ятаю цю першу його книжку, яка з’явилася в 60-ті роки — «Віднайдена фея»...

 

«ВИ — МАЙСТЕР»

У 1969-1970-му навчальному році я проходив педагогічну практику у своїй рідній Новомиргородській середній школі №2. Аналізуючи «Лісову пісню» Лесі Українки, водив старшокласників на острів Салган, показуючи на ландшафті, між старезних верб, трав і очеретів, хижку і зелені краєвиди, схожі з місциною, де відбувалися сцени драми-феєрії. Колеги дивилися на це скептично, а я посилався на досвід нашого ж таки земляка-педагога (з Кіровоградщини) Василя Сухомлинського, який тільки починав «входити в моду»... Серед тодішніх моїх учнів виокремлювалися двоє, як тепер кажуть, крутих, але досить таки допитливих хлопців — Сашко Жовна і Сергій Колісник. Згодом я був класним керівником у класі, де навчався молодший брат Сергія. Жовну знав ще як товариша одного з моїх сусідів і початкуючого завсідника в «курені» місцевого дисидента Степана Кожум’якіна. Отже — спілкувалися. Але, що головне, юнаки вже тоді «бавилися» словом і нібито консультувалися у самого Миколи Суржка...

Тут, ради справедливості, слід згадати й учителів, які формували світогляд – як наш, тих, хто починав купатися у слові на початку шістдесятих, так і юної хвилі, котра в той час тільки входила в білий світ. Це ветерани-філологи M.І. Пінчук, Ф.І. Павлущенко, Л.П.Ткаченко, М.І. Цуцол, М.Г. Тайг, O.С. Страхова, Л.М. Сомова, Г.І. Громова, А. І. Кравченко...

Пізніше, коли я переїхав до Київщини, Саша Жовна, закінчивши педінститут імені Драгоманова, запитував при зустрічі, куди б краще надіслати свою прозу. Слід сказати, що Олександр раніше ніколи не хвалився своїми творчими здобутками, писав, як кажуть, до шухляди, і його запитання було дещо несподіваним. Відповів, що талант і в Африці – талант, тож слід надсилати написане скрізь: в газети й журнали, на різні конкурси, де аналізують насамперед текст. Працелюбний автор так і вчинив, і його відразу ж помітили, відзначили і почали навперебій друкувати, швидко оприлюднивши нове літературне ім’я, яке, мов свіжий весняний вітер, рознеслось по Україні, і якому широко відкрилися двері Національної спілки письменників.

На сьогоднішній день Олександр Жовна — автор цікавих оповідань , повістей, кіносценаріїв, які увійшли до збірок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя». За мотивами його творів знято художні фільми «Партитура на могильному камені», «Світла ніч», «Second hand», а «Маленьке життя» Олександр знімав як кінорежисер у рідному Новомиргороді, де весь час мешкає, і акторами були не професіонали, а звичайні новомиргородці. Мій земляк має звання заслужений діяч мистецтв України, він лауреат премій «У свічаді слова» Євг. Бачинського (США), «Благовіст», ім. Євгена Маланюка, дипломант конкурсу «Коронація слова», і, крім НСПУ, ще й член Спілки кінематографістів України. Його напрацювання досліджували літературознавці Леонід Куценко, Володимир Панченко, Микола Рябчук...

Тримаю в руках подарункове видання із серії «Українська модерна проза» під романтичною назвою «Її тіло пахло зимовими яблуками» (В-во «Піраміда» у Львові, 338 стор.). У ньому 27 оригінальних творів.

Видавець проекту сучасної літератури «Приватна колекція» Василь Гутковський і редактор Василь Ґабор, анонсуючи книжку, зазначають: « Схожого за стилем письменника в українській літературі дев’яностих відшукати складно. Його проза суттєво відрізняється і від прози його попередників, і від тих, хто з’являється в наші дні... Письменник потойбіччя, інфернальних станів, що занурюється у ваші душі, пробуджуючи їх від сну і відчищуючи від шлаків. Якщо це любов — вона всеосяжна. Якщо це смерть — вона неповторна. Якщо це злочин — він унікальний. Олександр Жовна дивує свіжістю бачення і простотою правдивості, природністю слова й емоційністю напруги. Його проза має самобутній стиль, невловиму художню красу і вишуканий смак.

А ось що йому писав Валерій Шевчук: «У «Партитурі...» ви — майстер...».

 

ХУДОЖНІЙ ПРИЙОМ ЖИВОПИСУ

Вперше я почув про задум цього видання, здається, чи не від Світлани Орел. Одержавши атестат зрілості теж у нашій другій школі, вона працювала у місцевій райгазеті, штудіювала журналістику в Київському держуніверситеті, пройшла важку школу чесної публіцистики в редакціях кіровоградських газет у бурхливі дев`яності, і нині її перо на вістрі сучасних подій: її статей, репортажів, нарисів, аналітичних кореспонденцій чекають не тільки читачі Кіровограда й області. Своїми публікаціями в центральній пресі, зокрема у тижневику «Слово Просвіти» пані Світлана завоювала увагу, прихильність і повагу громадськості в багатьох регіонах України. Серед її творчих відзнак — літературна премія імені Євгена Маланюка за книгу публіцистики «Горе тим, хто зло називає добром».

Якось, разом з чоловіком Світлани Василем Бондарем, згадували надвисянські краєвиди та люд ново­миргородсько-златопільський. Зачепились за ім’я Володимира Винниченка, і я пригадав, як ще на початку сімдесятих років у мене допитувалися компетентні люди: навіщо ото в Златополі я дошукувався, разом з Сергієм Плачиндою (нашим земляком), місць проживання тут «цього буржуазного націоналіста». Знаючи, звідки вітер віяв, я й зіслався на штатного (Бог йому суддя) інформатора, мовляв, він подав провокативну ідейку (може, й за завданням?)...

— А чи не йшла мова про те, що це — національний герой?— запитували не без лукавинки.

— Ми цього не могли сказати, а той, хто вам повідомив таке — на все здатний...

Відчепились.

Молодшим Василеві і Світлані, можливо, було й важко у це повірити, тим більше, що твори Винниченка повернулися в Україну, в Кіровоград, і їх досліджують багато науковців, осібно й кіровоградських. Ось тоді й випливло, що і наш таки колишній однокашник Сергій Колісник готує книгу дайджестів про видатного земляка. А вже після Великодня, на Проводи, зустрілися ми з Сергієм на новомиргородському міському кладовищі, де поховані наші рідні, і він, після відправи і відповідних церемоній, розповів про свою працю, яку він здійснює разом з донькою Тетяною Яровенко. Розмова якраз співпала з виходом моєї пізнавальної збірки-підручника для шкіл «Література рідного краю: Новомиргородщина», в якій було вміщено й цікаве дослідження Колісника про професора Кіровоградського вже університету імені В.Винниченка Леоніда Куценка, і яку я привіз з Київщини, де видав власним коштом, як дарунок, за адресою...

Настав 2012-й рік, і пошта принесла мені півторакілограмовий том на 504 сторінки, виконаний на високоякісному крейдяному папері з безліччю кольорових ілюстрацій, у твердій обкладинці: на ній — один з класичних портретів В.К. Винниченка і назва: «Бо я – українець». Як стало зрозумілим — це перша книга задуманої серії «Стилет і стилос трьох степовиків». А всього їх має бути три: наступні — «Євген Маланюк: князь чину, честі і висоти» і «Яр Славутич: крізь дев’ять кіл до абсолюту».

«На перший погляд,— пише кандидат філологічних наук, професор кафедри української літератури КДУ ім. Винниченка С. Михида, — книги упорядкованої С. Колісником і Т.Яровенко трилогії можуть здатися безсюжетним добором літературознавчих розвідок кіровоградських науковців В.Панченка, Л. Куценка, Г. Клочека, В. Марка, С. Михиди, О. Гольник, С. Присяжнюк та ін., уривками з творів славетних краян, відступами-спогадами особистого плану тощо. Проте це не зовсім так. Автори проекту використали у своїй роботі художній прийом живопису — пуантилізм: писання розрізненими чіткими мазками у вигляді крапок або дрібних квадратів, які наносять на полотно чисті фарби з розрахунком на їхнє оптичне змішування в оці глядача... Можливо, дане порівняння занадто сміливе, але воно в певній мірі справедливе як щодо структури кожного розділу (наявність епіграфів, численних відступів-«інтермедій», біографічних відомостей, епістолярію, спогадів, уривків з художніх творів і щоденників...), складових частин окремо взятої книги, так і наскрізних (магістральних) мотивів «Стилета і стилоса трьох степовиків» в цілому...»

Крім головних героїв видань названих науковців, у книгах фігурує ціла галерея відомих загалу імен: Тодось Осьмачка, Юліан Тувім, Улас Самчук, Максим Горький, Василь Барка, Євген Чикаленко, Михайло Коцюбинський, Сергій Плачинда, Микола Смоленчук, Наталія Лівицька-Холодна, Іван Багряний, Юрій Смолич, Павло Тичина, Максим Рильський, Шарль Бодлер, Рене Шар та багато-багато інших видатних постатей. Не обмежені у часі дії першої книги, зазначають упорядники, відбуваються на європейських просторах від степового Єлисаветграда до французького Мужена...

 

ЛІТОПИСЕЦЬ

На завершення не можу не згадати  про ще одну гідну постать з-поміж колишніх учнів нашої школи (і мого теж: навчав його в сьомому класі) – Володимира Піскового, багаторічного редактора газети «Новомиргородщина», достойного літописця рідного краю. Мушу зізнатися, що за піввікову співпрацю з засобами масової інформації (був і сам редактором міської та районної газет) не зустрічав серед місцевих часописів рівних тому, який редагує Володимир Володимирович. Насамперед — насиченістю різноманітної за жанрами інформації: офіційної, господарської (міської і сільської), юридичної, історичної, культурологічної, спортивної, краєзнавчої, літературознавчої, обрядової, хронікальної, прогнозової, бізнесової, навчально-пізнавальної (різних галузей знань), виховної, міжнародної... Неодмінні підбірки листів читачів, творів початківців, маститих майстрів слова. Огляди подій: хто, де й коли народився в районі, досяг повноліття, взяв шлюб, відсвяткував срібні, золоті та інші весілля, хто відійшов у вічні світи, про ювілеї поселень, перемоги трударів на заводах, в полях і на фермах, у спортивних конкурсах... Від сотень газетних рядків до міні-інформацій на абзац... Гарні ілюстрації й загальне оформлення полос. Не погрішу проти істини, сказавши, що в кожному числі тижневика знайдете до ста різноманітних повідомлень не тільки штатних працівників редакції, а й численного загону дописувачів, з якими підтримуються постійні ділові зв’язки. Нинішню «Новомиргродщину» не сплутаєш ні з яким іншим аналогічним виданням.

Минають роки, міняються районні керівники (з окремим доводилося відстоювати інтереси часопису навіть на рівні відвертих юридичних змагань, не говорячи вже про конфлікти), політичні течії, а газета живе й тішить районну громаду, бо люди її люблять і з нетерпінням чекають кожного чергового виходу, бажають її творцям, на чолі з Володимиром Пісковим, все нових, вагомих, творчих удач.

 

ПОСТСКРИПТУМ

Кожен з нас, і названі, і не названі (вибачте!) в цій есеї випускники згаданої школи – ветерани й молодші — вважають своїм святим обов’язком, навідуючись до батьківських стежин, відвідати свою альма-матер. Тут є що згадати, є що побачити й почути, відпочити душею. Буваю і я. Тішуся, що багатьом учителям і учням відомі мої книжки: «Полудень», «Синьоока Вись», «Висоти слави і скорботи. Букринські монологи», «Там, де Роська мала сиву Рось доганя», «Снопи з ниви життя», «Зікрачі», «Нова легенда Стрітівки», «Хліб на столі» та інші, що мій підручник допомогає вивчати тему «Література рідного краю». Цікавляться, як відбувався мій шлях до Спілки письменників? Відповідаючи на це питання, не можу не назвати дорогих серцю людей, які колись помітили мої літературні пориви, сказали про них добре слово. Це світлої пам’яті Микола Смоленчук, Микола Кравчук, Григір Тютюнник, Олександр Аврамчук, Євген Гуцало, Дмитро Онкович, Анатолій Шевченко, Анатолій Погрібний, Микола Стеблина, Володимир Дрозд, Іван Складаний...

Це нині сущі і творящі в Україні ветерани Іван Драч, Дмитро Чередниченко, Микола Славинський, Віктор Баранов, Віктор Погрібний, Анатолій Камінчук, Петро Перебийніс, Михайло Слабошпицький, Юрій Цеков, Олександр Климчук, Сергій Плачинда, Петро Засенко, колишній голова НСПУ Юрій Мушкетик, Анатолій Гай і друзі з київського літоб’єднання «Радосинь», друзі з Київської та Кіровоградської обласних письменницьких організацій...

Гадаю, що ця есея покладе початок значному розширенню творчих (і не тільки) імен з числа випускників Новомиргородської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, покличе до пошуку учителів і шкільну молодь, краєзнавців на чолі з нинішнім директором школи В.Р. Мурзаком, студійців райоб’єднання «Вись»...

 

м.Кагарлик на Київщині

 

Стрічка новин

Подписаться на RSS