Тектоніка любові

Людмила Дядченко. Плата за доступ. – К., Тов. «Гамазин», 2011

З віддавна не дає спокою  одкровення О.Потебні: «Кожне слово – то образ». Тоді що таке вірш? Закута, себто вбережена від розльоту енергія образомислення, чи впокорена Духом митця енергія  світотворення? Приємніше триматися останнього припущення, бо  жодної передбачливості в синтагмі: «Живу – назад…», – не віднайти. Тільки вилом. З чого і за рахунок чого – не перекажеш: Вінграновський серед українських поетів ХХ ст. найдальше тримається від царин мовленнєвої логіки, а логіка суто художня – то царина Космосу… 

І все ж беруться до писання віршів всього лиш люди. Хіба з малозрозумілою навіть для них самих здатністю до постійних заступів за межі самих себе. Причому – щопослівно, що можна пояснити потребою пояснитися і самопрояснитися; поза станами творення їм і в голову не прийшло б заарканити сердечну розлуку оцим ось ритмізованим словорядом: 

там потріскане сонце моргає спекою

крила знято і їх – не проси – не віддам

гучномовці ледь чутно сказали далеко я

ти – ще там

тут холодні дощі в капелюхах і пальтах

все життя як один глухий кут

над рядками писали шпальти

я – ще тут…

За неможливості проникнути в таїну органіки навіть «найпростішої» словопари: «крила знято» (пояснити можна все, але тільки пояснити),  –  зосереджусь на  «шпальтах», які, виявляється, пишуть. Що і чому? Про «як» вже не говорю – це у волі уяви. Тоді, коли кожен сантиметр чистого паперу, порожнього екрану комп’ютера чи екрану смартфона при одному тільки на них погляді набухає єдиновловним саме зараз і тут змістом. Зафіксувати його – справа, здавалося б, техніки, але й техніка віршоз’яви – це богоданні посили Духу, що збирає під свої знамена тільки найпотрібніше. І змушує це найпотрібніше виемановувати з рядка в рядок цілі каскади смислів, де погода, настрій, пора року, життя, вік і вічність взаємопоглинаються,  взаємопідсвічуються і взаємоосутнюються  багато в чому так само, як набирався життєсущих енергій Всесвіт. І продовжує набиратися: пов’язувати потребу в Мистецтві тільки з самим Мистецтвом, а тим паче – з Людиною намарне: кожна думка роздрібнює й здрібнює. А вірш – титанізує.  

Людмила Дядченко поетка вроджена. Сиріч – втаємничена в  нурт світотворчих енергій найрізноманітніших ґатунків. Але сьогодні вона найперше любить. Це її право, її мука, її перед Богом обов’язок. І, що б там хто говорив, необхідність; разом з цим почуттям у людині спалахує і вигорає щодень напихуване у неї  життєсміття. Обпікається любов’ю і душа. І квилить. Незрідка – на згарищах завжди ілюзорної безгрішності, відданості, віри, надії на нездійсненне – щастя без нещасть. Аби (потривожимо Птаху-фенікс) згулькнути знову чистою і, головне, здатною терпіти ті самі або ще більші муки, доки не прийде черга мук інших…

Вірш не розповідає, а вивільняє. Те, що жодною із словоназв  не заарканиш, не вбережеш від потреби бути вираженим. У кого як. Дядченко ядерну силу чи й не щобуквенної образності натуралізує найперше собою. Ще не привченою до емоційного штукарства, розумових красивостей, світовідчувальних спільнот. Лише я і до скону я. Та й після теж я; віршознавцям майбутнього доведеться багато разів дивуватися з самоочевидного, але не самозрозумілого – поетичного вислову без ані натяку на поетизми:      

слабке освітлення світу а ми роздивилися

стоїмо в озері де життя по груди

у твоїх поцілунках

наче в милі вся

ми такі однакові що аж нудить…

У продовженні цього вірша жінка в авторесі проступить набагато сильніше, проте й «зона» ліризму не допускає у свої володіння розчуленості. Поезія взагалі не терпить емоційної задухи. Література і літературщина теж її вороги та суперники,  хоч війна з ними  не належить до особливих достоїнств. Вона мусова. Як і війна з усім позаособовим.

Тоді чим є присутня в кожнім рядку аналізованої книжки Любов? Тільки молодою мисткинею? Ні – ще й самою Любов’ю.

Чар граничної одвертості, з якою вони обидві говорять-не наговоряться ніби виключно про себе, а насправді одна про одну,  – то ще одна з таємниць з’яви зірки, яку ніхто не засвічував. Космос і Земля, а більш наближено – Поезія і Поетка взаємовіддзеркалені і взаємопотрібні. Трисмегістова  упевненість у повній тотожності небесного  т а м   і  довколалюдного  т у т  має дотичність до процесів творення енергетикою «т а м т у т н о ї» існувальності: щоб засяяти, треба горіти, а щоб  стати потрібною, треба ще й зогрівати. Не лише тілом тіло, а й думкою думку. І ту, що  любов зроджує, і ту, що  любов’ю є. Притому зогрівати по-божому, сиріч – прощенно:

…кручена фраза обривається на половині

долоня шукає тепер твоїх вуст чи

реготом розливається жар у каміні

якого в квартирі немає. але так звучить!

капців додати

                які падають

                               одяг нехай по стелях   стіни на всіх сторонах світу і тіні за край

якщо Господи ці нещасні тому веселі

то може воно і нехай…

Надстоїчна спокійність безупинного рефлексування про одне і те ж, але з  різних точок огляду, безперечно, оманлива: віршовану матерію ні на мить не покидає могуть можливого вибуху.  Гамованого зміщеннями у часі, просторі,  у  тому  числі  й  просторі  болю,  який  є  нескінченним. Чи мусить таким бути, поки ми живі. А для молодих – молоді.

За межі (теж невичахної!) молодості Дядченко  не виходить. І знамо чому: вона здогадується, що там владарює умиротворення. Сиріч – ентропія. До того ж кохання смертне, а Любов вічна. Постійні між ними чвари (усе ж бо живе воює) розхитують світи внутрішні не згірше припливів і відпливів. Або й тектонічних зміщень з далекосяжними наслідками – розколами материків і з’явами материків нових. Теж для двох, але не тих самих.

Зрозуміло, що це не означатиме якогось там творчого колапсу, проте на честь поетеси слід додати те, що вона не допускає й долі сумніву у життєвій повносилості дня нинішнього. Зазирання уперед, озирання назад, жалі або іронічні кпини з минущої сехвилинності – то вже згадувана літературщина: Дядченко не лише приймає та апріорно прощає світ дійсний, а чи не кожним віршем пропонується у його захисники. Не а-, а безполітичні. Для української поезії це доволі незвично. А мо’ й більше – це  довгоочікувана сурма, що провіщає прихід Слова новогенетичного. Яке не лементує, не тратить й мікрона енергії на піфійні скрики, вождівську хіть, менторство і народолюбність. Воно само – народ. Який саме  –  розбереться теж воно, а не чемний чи нікчемний парламент, одна чи всі разом академії та університети. Настав час сказати й інше –  тонкостанною, як і авторка, цією книжкою промовляє  два, вважай, тисячоліття нещадно у нас  тлумлена природність внутрішніх наших мов, де відстань від емоції до звуку, від звуку – до вербальної його оболонки, а від тої – до вірша всього лиш віталізована. Себто узгоджена з добіблейським  диханням Душі й Духу, яких Бог ще нічим не лякав, а самозванні його адепти допророчо мовчали. Елінська свобода вислову (її ще зовуть поганською) нашій (і не лише нашій) мові, безумовно, була приступна і притаманна. Зараз вона повертається. Цілком можливо, що це процес усецивілізаційний, інакше б постмодерн на його захист не ставав. Чи він на захист постмодерну… Так чи так, але у віршах Людмили Дядченко присутня  хода часу протестного. У тім числі й проти розмаїтих революційностей: кожен замах на будь-що є замахом на саму себе. Інша річ – порозуміння. Тотальне і незворотне.        

кожному своє

як у безвість антена супутникова

посилаю

                сигнал на одній нозі

немічний наче нить

і його чоловіча рука

від образ життя вкутує

свічка бачиш Богу молиться

                бо горить…

Це пожиттєва позиція, чи настроєва –  одразу не скажеш. Та і нащо? Сьогодні свічка, завтра – щось інше. Головне – не меч. І не безнадія. З позиченою іронією, од якої відгонить… Може, не казати? Зрештою, чому – пеклом… 

3-4 грудня 2011 р.