Сповиті смертю

Відомий письменник, лавреат Шевченківської премії  Євген Пашковський розмірковує про призначення Слова і про місце і роль письменника у неспокійному сьогоденні

Я.Зайко: Рейхскомісаріат НСПУ недавно розповсюдив лістовку: негайно здати фото й дані про себе та свої творчі здобутки! Для нового спілчанского довідника. Так керівництво збирається одзвітувати – чужими колосками – про свою бурхливу діяльність. Бо ж на свої трудодні витратило десятки мільйонів бюджетних і орендних надходжень. Все це

нагадує наказ – здати окупантам урожай і дякувати, що визволителі

змилувались; взяли й надкусили принесене. Ви є свідком і учасником літературних дерзань 80-90-х. Коли літературні вечори збирали захоплені зали, книги викликали живе зацікавлення, обговорення, радість; гонорари не були знущаловом у вигляді 3-5 авторських примірників; коли творчі відрядження, авторські виступи від Бюро пропаганди, обговорення публікацій і книг в СПУ і багато іншого літбудення складало живий літпроцес, впливало на розвиток стилю й мови – і все це було тим літсередовищем, без якого неможливі ні зростання таланту, ні його художні досягнення;  ваші твори позначені художньою майстерністю; чи вбачаєте ви жагу досконалості в сучасних авторів? Чи не відсутність конкуренційного, дружньокритичного середовища є причиною літзастою і художнього виродження? парадної немочі – виставкової нацграфоманії?

Є. Пашковський: Посланці Дарія настільки турботливі – полінувались витягти з Інтернету й обробити відповідну інформацію. Це ж треба трудитися, дбати; двадцять років вважають себе незалежними, а думають і живуть, як підлеглі рейхскомісара: наказувати й відбирати; в цьому вся їхня свобода – тупої  бездіяльності – сверблячка, де б вкрасти, що б сперти і видати це за подвиг. Це ж стосується видавців, упорядників антологій – крадуть, видають, продають  і вимагають, щоб автор приніс грошей;  на перевидання; крадуть, опоганюють і подають так, що ти їм винен; крадуть, продають – розшарпану на уривки літературу – і нагложадні настільки, що шкодують прислати примірника; це фундаментальний закон українського книгодруку; все інше – винятки; зрада націдеалу. Друкуюся з 1988-го; пишу з середини 70-х. За літпроцесом спостерігаю з початку 80-х; ні в творчих відрядженнях, ні на виступах не бував, але від старших колег знаю, що це була цікава й повчальна школа. Бувальці розкажуть краще. Літературні вечори тоді вирізнялися атмосферою приязні, надії і, я б сказав, – літературного братерства; були віддушиною щирості і взаємодопомоги; можливостей було обмаль, але було бажання; досі з вдячністю пам’ятаю людей, які вчитувалися в мої рядки і помагали надрукуватись; тоді це значило щось таке як врятоване життя. Таїна в тому, що слово набуває справжньості в умовах  тиску. Коли ж приходить свобода повисловлюватись, слово порожніє;  в слово проникає легковажність – лжа себелюбові – і  в ньому вигасає енергія; оскотинення словесності – наслідок говорінь не про істинне; не про вічне; так все добре й приязне у собі виговорили. Але на той час літературне спілкування, літературне дозвілля було кращою частиною літературного життя; життя літератора загалом. Без цієї атмосфери ніякої літератури нема і бути не може – є гризня дрібних амбіцій. Бєшенство дурнописняви, а не змагальність красного із прекрасним; стильного із класичним. Скажу більше: атмосферою творчої приязні і духовних пошукувань народжується ословлена думка – і література загалом. Вбий, отрави атмосферу – і вб’ється все добре, що могло б народитися в ній. Ніщо значне не може визріти саме в собі. Те, що літератори ринули в політику, змістило духовну сферу в непритаманне і несприятне їй русло – і стало початком кінця; не тільки слова; не тільки нацмислення, а й національної держави, яку нібито мали захищати письменники.

Дух отруївся і закоцюрб у зародку; зациклене саме в собі політичне мертвослів’я не здатне ані пробудити, ані утвердити щось живе. Ополітичнене слово втрачає значимість. Це наше горе, що нікому каталізувати політику, крім творчих людей,  і хоч трохи збадьорити сірятину; інші взагалі – піднесеності не мають  і можуть тільки дятлити збиті штампи; історія ж вимагає незавгоспного мислення; не одноденних цілей; не потурань стадності, а піднесення над тимчасовістю і собою;  тоді й немріяне стає реальним; ніким немислиме стає загальним; і так до нового перетворення; наступної реалізації. Якби так історили до нас, ми б досі мріяли про лучину. Тепер лучину замінила нора чи  машина. Коли ціль багатьох приземніє,  сили розпорошені; одна шарпанина врізнобіч; нір же багато.  Клювали орла, а самі висиділи якогось жабобройлерського вилупка; позорище світу! Грозяться виправити злозачате, кардинально реформувати! Загалом усьохарашо – прєлєсний виродок – але, як заведено, водяться й деякі праблєми; будем, будемо рифармірувати. І так рикармірувалися з позаминулого віку; з кріпацтва в колгоспництво; в безпаспортне рабство 80% вольнодишащих; з селянства у безробітство – закріпачення дурнозвичаями; наймерзеннішим духорабством; тотальністю пошлятини, подлятини, глупівщини, дурманствуючої  з ординських засобів свободи. Коли ж дошамкали всі минулі ідеологеми, прикарманили чужу власність і чужі геройства, стало порожньо, як після людоїдства – в країні і на душі. В згадану ж давнину слово було арсеналом, який не дарма пильнували тирани – воно пережило й перемогло їх; народжене в щирості і любові спільних дерзновень; а потім усе поглинула примітивна заздрість, гризня виживань, брехлятина безчесної критики; коли бездарне і безпардонне виставлялось, виславлялось неперебутнім і неповторним; вже входив час примітиву – і чим бездарнішим і безсловеснішим був напівтваринний шедевр, тим у геніальнішу вись возносився; так, ніби в нас почали писати животні – і маємо цим надзвичайно пишатись; безсловесні заговорили! Поряд із новою

писарщиною – одноразовим читвом --давня пролєтарська література: вершина натхнення, стилю й правдивості. Бездарне і безпардонне, здерте з російської чи з американської словесності, з напуттям критиків радісно тиражувалось; лізло межи очі; вихвалялось, рекламувалось; але в душі не влазило; якось не приживалось там. Не було в ньому істинності; не ночувало майстерності – і щирість вивітрилась. Так злукавілими критиками посівалась та велика брехня й бездарність, той

бахтінсько-американський кітч, той міфоблуд штампованої посередності, та  наркотична свобода словоблуддя,  хвалебної наглятини, що вдягала німби на своїх і своє – собіулюбне, собіулесливе, собіподібне, собіприємне – та злосвобода диявольської себелюбові, бездумності й неокаянства, та злобода байдужості, в якій врешті й втопилась; переулюблена хвальків країна; крига перевернулась і не скоро скресатиме; закувало по новому; згідно з великими саможертовними стараннями.

А починалось із хитрувань, збиткувань, групівщини, глупівщини, неправдомислення в колах літераторів. Одні, мовоздібніші, присмоктались до грантів, погнались за модою і закордонами, за хтивою тематикою, а інших, простіших, – невдах по-їхньому, – випхали за двері. Ви – ніхто. Іронійка, балаган, жизь-хіхікання, пурхання по

сценах; і так вони літо красне прострекотіли, озирнутися не вспіли: вже капкан, а не країна. Від голих плигань по львівській сцені й гигикання бабуїністів до оскалу олігархії й безсловесного отетеріння – один-два акти; і ревізор прийшов. Гигикала скисли; чи може потрусять хазяйством і розлякають орду? герої-сміхуйочкала; доплигались, есгебісти? Тупословесна розважальщина в німбах хвалебності й розпринадних обгортках! цей сміх зачумлених став причиною окрижанілого безлюбов’я; безсмислості і безпросвітку; повного духознікчемлення; повної відсутності розумінь, чом так сталося?  і як  бути далі. Накрасивлена булькотнеча явила себе у всій пустопорожняві. Десь наші передові лічності, герої і героїси, краснобаї і краснопєви, з кліпсом у вусі, збираються з мислями; як літо красне дострекотати; але не та

пора року; як скалилися передніми, так досміються на кутні. Отак зародилося легковажне, бездарніше графоманського, смертезніше ідеологічного легкописиво. Нічого спільного з мистецтвом слова, з польотом думки, з красою стрімкої образності, з силою епізму – конденсованого досвіду – ця легкописнява не мала й в дотику.

Вважається – це породження ринку, та, насправді: породження хитроглупства, що врешті обхитрувало себе і подарувало собі уркаїну; а своїм поколінням – щедре на розпач майбутнє.

Уникаючи серйозних дум і дій, українці всерйоз розминулася з історією. І сліпі водирі з перами цьому немало прислужились. Вони вчили всьому, крім вдосконалості і розкаяння; вони впихали в свідомість протухлі міфи; а на моє давнє переконання, – щоб погубити народ, йому треба підсунути застарілі ідейки.

Хіба в клонуванні ідей і старизни надзавдання письменника? Письменник – це конденсоване горе всіх; страждання, яке, врешті, заговорило атомним бомбовоєм, без зважань на особистості і лічні мнєнія, на всілякі уподобання; це світовий, родовий і власний досвід, виболілістю сплавлений в’єдино; це рука, що втратила все, крім бажання кинути мразі правду. Байдуже, де і як вистраждався досвід, випікши із клітин своє, і вжививши туди всіхнє горе, – горе незбутнього часу – важливе отримане надвідчуття і те, як впорожнілій руці шабельно підкорилась мова... Поки там дзеркало чи пудрениця, мова вислизає; важливо бачити не зі свого рівня, а з висоти чи занепаду багатьох; бачити, як востаннє; бачити так, як є;  а не як хочется; бачити з відземленого недожиття, з відчуття того, як мріялось, як замислювалося добром, як могло б бути краще... бачити співчуттям: найглибше старіння, злиденства духу, те, як мінявся й старішав світ; бачити невимовне і одягати його в мову, в шабельний блиск безжальної фрази. І хоч як би корчились торгаші словом, а слово дане, щоб сприяти вічному;  мислити нехудобно і наближати його. Невмілі  страждати, нездатні й  омилосердніти; прийти до внутрішнього духоспоріднення; а втративши чуйність і відгукливість, втрачають і  дар розуміння небезпеки, дар порозуміння,  дар співчуття, необхідний, щоб і їх почули в  потрібну мить, відчули як єдину життєсистему, аби  творилася історична дія, потрібна  налаштованість багатьох на вищоблаго, вища живильність; наділені нею і здібні жертвувати творять світ,  а обділені й  заєхиднені  відпихають спільне благомайбутнє...

Щодо майстерності моїх творів – визначати читачам; щодо жаги художньої досконалості – потрібен естетичний запит; відповідний читач; стиль і художність найлегше підмінити сюжетом і тематикою; авторам одноденності ніхто не заважає каструвати талант: вчора під ідєйні блужданія, нині – під відверту блудоманію;  мене ця брага ніколи не вабила – і мінятись пізно; колись за ранковою дозою коньяку І.Римарук мені каже – приїхав Шевельов і хоче тебе бачити; ми сиділи в «Дніпрі», в редакції, в прокуреній, мабуть, подосі кімнаті, і літературне майбутнє бачилось явно художнім, коли заціпить комунографоманам, що ж залишається – як не якісно писати? Але Шевельов нас звів на землю; це був перший його приїзд, зустріч в Інституті літератури; всі недруги, як це заведено, стали найлюбішими друзями; поговорити нам не дали; єдине, що сказав приватно старий, «я вас боюсь; так ви пишете», – і вдавано сахнувся; увесь же виступ його був засторогою: невдовзі національна графоманія, патріотоідейня замінить комуноідейню; як колись, так і тоді з нього посміялися в піджаки – і ніхто не сприйняв; через 20 літ можна сміливо твердити: нацграфоманія перевершила комуномаячню – як за рівнем безхудожньості, так і за рівнем безмов’я, безживного калікомов’я; з кректанням-еканням англіцизмів; коли мова не відчувається як музика, пишеться чортійщо, і немає впину; віддалена мова сама по собі не дере слух; мені ж дався слух, коли кілька чужомовностей в реченні – і одвертає від всього написаного; в мовному ритмі слова допустимі близькоспоріднені, енергетично подібні, приблизної вольності слова; звукопис надважливий; на внутрішньоритмі тримається вся основа малюнка; нечулий до цього не народить одної фрази, а не те, що роману, повісті; де нема мови – нема нічого; коли ж безсловесні заговорили та ще й почали писати – з першого рядка, в романи, в описи неймовірного трагізму, – я зрозумів: все! кінець мові приснився з початком незалежности; це тоді, коли найбільше кричали: мова є нація! мова є наше все! але рабосвідомість і мову, отупивши, перетворила в знаряддя звеличення та дрібної вигоди; спіхом написане, іржомов’ям надряпане, було такою гиддю, якою недавно ще повстидалися б під туалетом торгувати; бездарність і дрібнотем’я ніколи не дратували так, як нечулість до мови; німотне екання – набір великих несумісних звуків, якими намагались видихнути речення; не можеш говорити – мовчи; не можеш говорити внутрішньо і звіряти відвертість паперові, мовчи; не можеш відчувати за багатьох – сказати за всіх, як вловив поет, – тим мовчальніш мовчи; щоб не осрамити багатьох своєю еканиною, диканиною; як дописалися, так і дожилися; вся дикість країни помітна по тому, що вона приділяє надувагу президентам, а  пред’явителям себе в слові пред’являє могили;  дикарія все матьорішає, а культурність тремтить і соромиться себе; обніщарена, обзневажена; і дикарві невтямки:  до якого рівня виросте слово, до такого стану може вирости і народ; і вони ж самі; й навпаки: до якого занепаде, до такого й народ поляже; вкупі з дикоелітою; не такі спраховіли! й за вітром зійшли; їхня смерть не здригне нікого; їх нема в духоісторії.  Ще ніколи із словом не було такого наглоповодження, як у дичви із кам’яними сокирами, біля атомної бомби; хотіли блєску – і блєснуть собою; копитяками догори. Слово міняє кожного – і того, хто легковажить ним, і того, хто дорожить;  і того, хто бачить, і того, хто не помічає; воно, як незрима рука, що дає розповитись –  силі вибуху і духмяності квітки.  Мова не засіб інформації, як товкли мово­знавці; мова – засіб енергоєдності; звісно, якщо напруга істинно-мислення присутня в цьому засобі духовиявлення; якщо ж нема, то і вас не буде;  брататись нічим; і пред’являти нічого.

Сила любові – і сила мислі – виносить одну людину над іншими; народ над народами; цивілізацію над цивілізаціями; якщо ж культура працює на егоїзм і ненависть, а не накопичення і віддачу любові, якщо релігія не лікує, а виправдовує зло, ніщо людське, земнородне обезживленим не поможе.

Чому прохолодна до українства комуністична влада могла потурбуватися й забезпечити живий літературний процес, а залюблена в українськість не може поцікавитись ніким і забезпечити навіть похоронами? Тоді що, грошви було більше? друкарень більше? паперу більше? чому невигідно стало приучати до читання, а вигідно підгилювати на футбол? Коли друкувати порядні книжки– те ж саме, що й друкувати порядне майбутнє. Чого на футбол і здичавлення завжди є, аж за-на-д-т-о-є, а на олюднення ніколи? Тут що: ввесь народ має продатися гладіаторами у спортклуби? Влада демонструє убивчішу тоталітарної  байдужість до життя й творчості літераторів;  тут що: все залежить від дикості ніг,  а від голови нічого? Може, нам до Фіфи треба приєднуватися, а не до Євросоюзу? Там, все ж таки, люди не на ворота моляться і не з мордування м’яча живуть. А в зв’язку з цим. Чи поцікавився, бодай раз, вашим побутом, вашими проблемами, виданням ваших творів геній жадібності й нарцисизму – щорічно, в одному «Укрписі» перевидає по декілька книг і по лінії держзакупівель спихає їх на бібліотеки – ветеран українського політичного пліткарства, двадцятилітній сидун у вер­ховних кріслах, Голова комісії ВР із культури й духовности, наділений велетенською владою і безвідповідальністю в сфері культури, зрадник ста партій і стонадцяти фракцій, вєрний син лєнінізму, гетьман спілки, головний духівник укркульту? Хто ж іще влада в культурі, як не він? Хто ж за нього повинен діяти?

Кожне можу складається із багатьох хочу. Як сильно хотіли, так і змогли; волі ж на забезпечення себе вистачило – до опупіння. Я тільки за – чим більше візьмуть, тим скоріше вдавляться; добра стара прикмета.  Владна байдужість – від самозалюблення;  влада себе тільки й бачить; для себе хоче,  для себе намагається; саме ж українство, задурманене властолюбством, якнайбільше посприяло тому, щоб влада виросла в сан божества, богорівної цінности; влада або смерть! політика їх цікавить більше, як лихварів гроші; влада їх мучить, як старого євнуха незбула любов; влада тут важливіша життя і смерті; принадніша самого безсмертя; бо про Бога і вічність похапцем, завідчепно, згадують у три дні свят, а то все зайняті: на владу моляться; чи славлять її, чи безславлять її, чи судять, чи виправдовують – по уподобах своїх – випліскують на неї море духоенергії; на інше – ні душа, ні рука не підводяться вже: перестаралися з допомогою їй.

Від багатьох колег чув нарікання на мізерність пенсії, відсутність меддопомоги. Якої надвлади треба, щоб добитись елементарного? совісті; якої зроду немає в того, хто відпихнув своє покоління; для нашого ж покоління, скільки пам’ятаю, яворило – спало й рило могили; а вирило собі і любімим партійкам; колись «Нова література» нагородила його орденом подонка І ступеню; треба додати звання «Заслужений гробокопач культури-духовності-парламентаризму»; обов’язково на грамотці ВР.

Якщо ж серйозно: принцип взаємодопомоги повинен жити в людях, а потім – у державі. Без цієї відгукливості існування суспільства неможливе – існує суспільноподобіє взаємообурених організмів; агресивна пухлина. Коли прото-державі було погано, письменники її не покинули – і країна безкровно постала; значною мірою, завдяки їм. Згодом усі заслуги прикарманив клан чинуш-політиків і сопримкнувші к нім. Коли  скрутно стало багатьом, державка чинуш-мародерів віддячила літераторам тим, що навіть професії письменник не стало в офіційному переліку професій; колдуни-гадуни є,  а пісатілішок немає;  ахраннік президентських підгузників має стаж і вислугу, а охоронець доброго в душах, працюючи денно й нічно півсотні літ, числиться в мертвих душах; його нема; його праця офіційно неприсутня – і цілком зневажена; зіпхнута у непотрібність. Руками і болем письменників створилась і твориться мова, написане нею; два освітніх предмети! по яких тестується громадянин;  а руками й байдужістю цього парткому, який назвався державою, створилась живодерня й блудерня, вихована на зразках вдоволення й грошомислення; молодь далі як сексом і крексом не мислить; легкомислість  же тільки легкого життя і легких радостей собі бажає; далі як в наймах чи в підстиланнях, в розбоях чи мордобоях не уявляє себе; іншими здібностями себе не засмічує, в парткомі таке возвели, що їхні діти не знають вже, куди втікати; з відчаю нереалізованості тягають одне одного по підлозі кав’ярень, позують перед камерами спостереження; а інші крутять по сто разів, повторюють – умлівають від захоплення; самим такого ж кортить; облизуються і владу кленуть; ніби звичаї тільки владі й нащадками її притаманні – таке лице часу; вихованих молоком жорстокості. З великого гуманізму держпартком, як міг – віддячив своїх подвижників мирно здобутої незалежності; пенсії, доживання класиків – найкращий приклад людяності й справедливості цієї клептодержави, з одною клепкою: де б що вкрасти і видати за своє. Привласнили державотворчі ідеї і творчість письменників; украли й далі крадуть наукові здобутки; зразки законів, напрацьованих людством; і впевнені: так триватиме вічно; ввесь світ і совісніші тут віслючитимуть на безсовісних благодєнствіє, на їхні представницькі потреби – вони ж представляють державу; яворішки-побрякушки – будителі неньки; остовбенілі на роздоріжжі стовбові дворяни – потомственні каліченки! еліта з брєжнєвського плакату; немає більшої рабовласні, як державоподобіє рабів із замашками на велике панство! палаци, стадіони, меморіали, фонтани – колізейщина й гладіаторщина; застовбили за собою гетьманство; фонтанують щастям;  все за скажені кошти; воплі й зрєліща; та пісенька їхня недовга; бо немає дурніших рабів, які б на дурних рабів їшачили; от чому в світі ніколи не бувало держави рабів, держави злочинців, держави ворішок, – побрякушних патрійотів; їхні примітивні навички й ниці звичаї, їхня нехіть до колективної праці прирікала їх на підневілля, вищерозвинутішими суспільними організмами; зовні це може виглядати як завоювання, підкорення – оружною,  економічною силою, – але внутрішньопричина одна: нездатність правильно розпорядитися даром життя, дарами свободи, рабоница свідомість, що підбурює тільки владарювати й про владу мріяти,  робить вчорашніх рабів гіршими од їхніх рабовласників; розбещені лінню  й безкарністю  влаштовують такий пеклопорядок, що джунглі відпочивають; вельможні рабчуки ставлять себе в центрі світу, а Бога й людство – в попихачах і щастядарителях; змарновують час і енергію – в плітках; про своїх вождяків і криваві побоїща; ох, які ми страшенні всім! трусіться й платіте нам! бухгалтери-гетьмани, дрібні ворішки, все явні благодята, благословляють за відкуп ворйо матьоре; решта бичіють,  самовпевніють, все рогом дивляться – від властолюбства і владомислія – і тут-то з батюгою приходять їхні запрягателі; пора, пора! в невідлюблену колію; в щасливе кріпацтво; в довічне колгоспництво; в нові батрацтва! пора, пора – буде в обох випадках – у єврорай відкриють заслон чи до євразійського припнуть союзу; туди побіжать чи туди, але упоряднити свою землю, з таким рабомислієм і  безвіллям, як сьогодні, вільні раби не годні; рабосвідомість далі рабства не заведе; добропорядку не подарує; марячи про одну владу, вчорашні раби попадають у підвладність до більших принад, більших грошей, до сильнішого властителя; добро й любов їх не потрясає; благомайбуть із власних рук не принаджує; теза про те, що пролєтаріат і кухарки можуть управляти країною, навернулася разом із тією країною; руїна звідтоді – наслідок привладдя випадкових недорік, позбавлених державночуття і держав­­­­но­мислення; інтересів вічності; якщо ставиться завдання на кілька поколінь, це доказ його непотрібності,  майже вичерпності; нетлінне бачиться у відліку на тисячоліття; якщо обділені таким даром беруться щось будувати, щось плекати, вони не зведуть нічого, крім руїн собі і здобичі чужинцям; їх погребуть їхні убогі мрійки; кудись прибитись, десь поживитися; вижити за спиною; тільки велика мета дає велику, надмогутнісну,  дійсно історичну силу – виживання на тисячоліття! тільки узгоджена з Богометою мета доторкує до Всесильного і не дає спотикатись; якщо ж спотикалися часто й провально – мета не та; цілі надто земні; з такими замріями не дійти до повороту століття; тобто: вас вже нема; з погляду єдиночасся; з огляду на те, що в Єдинобутті Бога нинішньо-минуло-майбутє  складають єдиноціле.

(Далі буде).