Тютюнник

Легенда в літературі – це всього лиш легенда: той, хто береться до письма, може розраховувати тільки на нього. Інша річ – саме письмо. Навіть покликані до нього, як це зазвичай мовиться, небесами, натирають душевні мозолі, довкола яких чого тільки не наговорено. Хоч істина не в критичній балаканині, а в тім, що письменство – це ніякий не подвиг, не самопожертва, а праця. Якщо здатен до неї – бодай на день, та прославишся, а ні – так і буде: по смерті про тебе не згадає ніхто.

Григір Тютюнник у цьому сенсі виглядає вийнятком: його не те що згадують, а вшановують конференціями, книгами спогадів. І, не виключено, усе ще читають. Як люди старші, так і студентська, принаймні, молодь. Але куди з прочитаним йдуть – невідомо. Зрозуміло, що у життя, проте Тютюнникових у тім житті «святих місць» давно вже катма.

Віруючий (якщо такий все ще існує) читач – це завше паломник, який молиться на улюбленого свого автора, шукає і віднаходить у його стилі, ідейних переважаннях і навіть щофразовому змісті безліч естетичних і духовних принад, їх смакує і не в останню чергу саме цим робить власне існування більш значущим. В українській літературі подібного до себе ставлення сподобились хіба Шевченко й Франко. Останній, правда, мав славу переважаюче інтелектуальну, проте судити про неї, не будучи галицьким гімназистом чи студентом останньої чверті ХІХ ст., зараз практично неможливо: на заваді стоїть радянізований Каменяр. І усе ще не розрадянізовані ми, позаяк між найгеніальнішою частковістю і пафосним загальником усе ще обираємо загальник.

Смію твердити, що й слава Тютюнника підверстана під масовидні захоплення «душевним теплом», закоханістю в людську простоту, її непоодиноку безгрішність. Шануємо те, чого не маємо, але мати хотіли б. За чужий, звісно, кошт.

Але ж література – не індульгенція. «За всіх скажу, за всіх переболію» – то всього лиш слова: болить те, що болить щохвилинно. Тебе і тільки тебе. І – заради тебе, який без цього болю як був, так і залишився б всього лиш народом. А так – став поетом, прозаїком, драматургом.

У Тютюнника теж був свій біль. Підсилюваний періодичними депресивними станами, медичну назву яких чув, але не запам’ятав. Чув, до речі, від Віля Лігостова, з яким шпацерував в Ірпені десь під північ. Гадаю, літню, бо пахло не бузком, а набубнявілим після дощу листям кленів, що безшелесно нас слухали і, можливо, цим народили голосне:

– Був би живим Григір – сказав би: «Не мучся, а лягай, де я відлежав».

– А де ти відлежав?

– В Дарниці. В нього була та сама хвороба. Місяць покололи – і згинула.

– Знову радієш?

– Знову живу.

Ніч і змиги у беззоряному небі кажанів та сов у поняття «живу» додали суто письменницького змісту: «Знову бачу, чую і думаю про бачене й чуте усім собою. Втямленим у світ без посередників. І без фанаберій психіки». Щоправда, це не означає, ніби словопара «душевне здоров’я» з Тютюнником не була порідненою. Навпаки – вона могла б слугувати й означником його суті, якщо про цю суть судити з огляду на такий, приміром, прозоуривок, де владарює герой оповідання «Гвинт» Онисько:

«– Оце мені, братця, якби весілля справляти, то й музики наймати не треба.

Скаже й примовкне на якусь часину, мружачи на співбесідника підсліпувате око, аж поки той не запитає, чого ж це воно так, що не треба. Тоді Онисько помуляється, похизується трохи, наче має щось, та не хоче показати, і вже по тому пояснить:

– …бо Павлушкові бджоли через мій двір шлях собі на поле проклали. Чуєш, як виграють?»

Я зумисне прибрав від слова «владарює» цілком доречне «ніби», бо після Ониськової фрази йде авторське наближення до героя. І воднораз – до Тютюнника, захованого в напозір наївному «Чого ж це воно так, що не треба». Інтонованість цієї фрази не просто вражаюче, а беззахисно добра, що й зрозуміло: скільки таким, як Онисько, не співчувай, це в їхньому житті нічого не змінить. Тоді для чого про них писати? І заради чого себе ними мучити бодай суто фахово, оскільки й натяку на белетристичний словоплив у Тютюнника не знайдеш? Тільки слова-трудяги, що не ліпляться, а притягуються одне до одного енергіями схованого у них життя, аби про це життя свідчити. Цілком можливо, востаннє.

Подібне письмо фальші не терпить. Але ж і заховану у нім правду теж не дарує просто так. Тютюнникові пошуки, чекання, самовимоги одного-єдиного, але єдино потрібного слова чи речення забирали не дні, а тижні, упродовж яких траплялося різне. Але й те різне не відволікало від маніакального вдивляння у мову, яка не має права залишатися мачухою для тих, у кого, крім неї, – нікого й нічого. Навіть після Шевченка, Нечуя-Левицького, Мирного, які розповідали про Катерин, Кайдашів, Варениченків, тоді як Тютюнник своїми героями був. Щопослівно, інтонуючи про них оповідь так, що вона починала звучати всіма знаними і незнаними автором вченнями про гуманність, добро, добрість... Письменникові з цього варто б тільки радіти, і Тютюнник радів. Не тоді, коли писав, а коли читав ним написане друзям, або, як воднораз, різній письменницькій братії у Спілці, куди мене було покликано теж. І я бачив, як внутрішньо увіходив у власний свій авторський образ той, на кого дивилися як на мастака, людину з гумором, хоч гумором після першої ж фрази досі, здається, не викінченого «Житія Артема Безвіконного» довкіл «похоронного» стола кахляної зали ні на кого не війнуло. А чим війнуло, краще скаже сам текст:

«Земля була холодна, вишні саме зацвітали – де-не-де квіточка – після вітрів весняних з льодом. Артем стояв біля тину, зіпершись на нього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки, схожі на лапи великого звіра. Стояв босий, у куфайці, ватяних штанях, зав’язаних унизу біля кісточок білими поворозками, і в шапці: звикла голова за зиму до тепла, не знімалася шапчина (шістдесят четвертий розмір), обшита рудим дермантином. Артем не знав йому назви і казав людям при нагоді:

– Добрий товар попався, пеемаш. Кожеміт. Шістнадцяту зиму ношу, а зносу й не видно.

Під крапчастим дощем Артемова шапка гула, мов бубон, у завірюху шепелявила, бо сніг об неї ковзався, а в мороз потріскувала у швах…»

Летюча усмішка – то й все, що дозволяла тиша, у якій народжувався ще один разок прози людинозбудного кшталту. Проте не тільки людинозбудного: у Київ нарешті дістався народ, який у кінематографістів дістав би назву «натури, що відходить». А в Тютюнника – натури позацивілізаційної, що не потребувала книжок, не мала літературного вишколу, зате мала не розмиту різними мудраціями душу. Хоч виглядала для людей «грамотних» пугалом.

Не було б Тютюнника, ми й не знали б, як і що такий народ їсть, у що одягається, чому не ремствує. А з тим і не знали б себе рідноземних у часових вимірах, де СРСР – то пшик: був і нема. З одним лише уточненням – цей народ свою земну долю вже відбув, збирається на небеса. Разом з Трипіллям, києво-руською, татаро-монгольскою перетурбаціями. Коліївщиною, кріпацтвом, двома світовими війнами, комунгоспівським геноцидом. Прозрівши у це всього лиш дарованим йому душеписом, Тютюнник не раз і не два мовчки стогнав, шукав розради у письмі товаришів, проте знаходив там лише поетичні загальники, які заперечувати було намарне: Україна ними себе не ятрила, а заспокоювала. Збираючись у кінечному рахунку теж у вирій.

Тотальну літературну самотність Тютюнника підкреслює його поїздка у Москву на похорони Василя Шукшина. За покликом знудженого за художнім побратимством серця, яке й тут було поранене запізненням: свої квіти, перескочивши через якусь загорожу, він поклав не на груди Шукшина, а на офіційні й неофіційні вінки. Для когось це швидко забулося б, а Тютюнника боліло. Можна було б це списати на невитравну його, як людини до добрих доброї, дитинність, проте думається при згадці про цей епізод і про інше – його тугу за бодай співставною (саме тому він Шукшина перекладав) високофаховою критикою. У Шукшина перед смертю вона була, і переважала у ній саме повага до Росії глибинної. За що при навіть натякові на щось на нашій землі предковічне в Україні ганили.

Мушу на всяк випадок зауважити: те, про що йде мова, не має жодного стосунку до т.зв. «патріархальності», залюбленості у дідусів та бабусь, якими шістдесятники «відроджували» письмо, волаюче всього лиш літературних поховань. Апріорна безгрішність чи грішність освяченого традиційним живописьмом народу могла видаватися нонконформістською і навіть антирадянською тільки літературним назирачам. Сама література оспівуванням звичаєвої сільськості тільки задкувала. Не до Шевченка, а повз Шевченка до сентименталізму і ще далі – у цвинтарні володіння класицизму, який знав, що таке героїка, як до неї стилістично підступатися і як нею догоджати змертвіло усталеним художнім смакам. Тютюнник своїм письмом нікому й нічому не догоджав, а трудився. Над звільненням від художнього непотребу живого людського єства, в якому, безперечно, проступало багато давнини. Але й проступала випереджувальна щодо усіх марксо-ленінських теорій психологічна тривкість людини історичної, яку вчив працювати і мати з праці зиск не «Капітал», а господарський інстинкт. Те саме стосується сім’ї, стосунків батьків і дітей, кревні між якими зв’язки кріпилися добром і це добро прокидали щопоколіннєво далеко уперед. Оповідання «Оддавали Катрю» тим і трагічне, що місце добра у соціальному довкіллі став заміщати масовидний добробут, в чому немає нічого поганого. Крім хіба того, що любленим стає всього лиш куплене чи підбиваюче до купівлі. Оце й ніби усе: Катря їде в Донбас не плакати, а жити. Але читацьке серце свідомо чи ні стискається тоді, коли вона кидає з машини прощальний погляд на село. Нікому не потрібне, тому що бідне.

Єдиним, що Тютюнника по-справжньому єднало з тими, хто став письменником в застудні, як згодом виявилося, роки «відлиги», була їхня відраза до офіціозу. Не дуже (до Драчевого [1965] «Дихаю Леніном») довга і не дуже щира. А в Тютюнника досмертна. Мало це й інший вияв – безальтернативну відданість тим, кого офіціоз травив чи й просто заважав більш-менш спокійно заробляти на хліб насущний. Стосувалося це й Петра Засенка, з яким Тютюнник працював певний час у старому ще видавництві «Молодь» і якого не друкували десь близько десяти років. Про те, що цей остракізм себе вичерпав, я дізнався у тій же «Молоді», куди прийшов одержати гонорар за рецензію на забув вже чий рукопис. Зате пам’ятаю суму – шістдесят з чимось карбованців; настрій це відчутно підняло, не виключено, що подумалось і про щось з раннього ранку зайве. І саме тоді, коли я гроші усе ж сховав від гріха подалі, тобто у найменшу із внутрішніх кишень не пальта, а піджака, я вгледів у кінці коридора чорний кожух і чорну чуприну Тютюнника, що швидко підійшов, дихнув чистим-пречистим запахом вжитої натще (змайнуло: обов’язково вип’ю теж) горілки й протягнув складену вдесятеро газету:

– Тут Петіна стаття. Почитай.

Усмішка, з якою це було сказано, свідчила про щасливість, з якою не поділитися було б гріх. Спробував я до тої щасливості пристати на лавці у приуніверситетському сквері, де, «схопивши голову у руки», прочитав статтю раз, прочитав другий і подивився з мукою на ніким ще не торкнутий сніг: жодної не те що свіжої, а напівсвіжої думки. Саме це й утримало мене від самопригощення, якого я був недостойний, бо не вмів так радіти чужій життєвій полегші. А Тютюнник сяяв. Той же Засенко значно пізніше розповідав про щось емоційно подібне, коли вони з Григором Михайловичем брели пізньої ночі Шилівкою. Тютюнник, казав Петро, не замовкав ані на секунду, розповідаючи, хто у тій чи тій хаті жив, яким він був на людях і яким вдома. «А там, – Тютюнник показав у гущавину здичавілих дерев, – жив…» І замовк, бо з хащ почулася тиха людська мова. Власне, не з хащ, а з давно покинутої хати, до якої Тютюнник закрокував, як до хати рідного брата. І зачаровано хекнув, зрозумівши, що то розмовляло з пусткою радіо. На його (у чорнявців воно вночі блідне) обличчі надовго зупинилася радість. Напевне, від того, що сільське життя, хоч би як по ньому товклися роки й ті, хто веде його до скону, балакає собі й далі. Хай само з собою – це все одно диво!

Був чи видавався дивом і він сам, коли обставини складалися так, що йому було просто добре. Приміром, десь у когось (це з розповіді Василя Шкляра) тоді, коли на товариство ніхто не дивився з-під лоба і саме товариство вартувало того, щоб йому щось смачне приготовити. Тютюнник тоді сам чистив картоплю, сам різав сало, сам вимочував пшоно, промінячись не задоволенням, а справжнім щастям. Безсловесним, несуєтним…

Як той, хто теж любить і вміє дещо готовити, я, беручи до уваги саме або й тільки натуру Тютюнника, здогадуюсь, що у подібних ситуаціях міг відчувати чоловік з його біографією. Родинність, родинність й родинність… Її недоодержаність у дитячі та юнацькі роки багато чого пояснює у його ставленні до держави, що пропонувала сільським сиротам інтернати, ФЗУ, а опісля – казарми, гуртожитки. Як і за що це можна любити?

Шкодую, що не бачив Тютюнника на Одеській кіностудії, куди ще один український «інфернал» Микола Вінграновський викликав його на проби. Роль, що з точки зору Миколи Степановича, мала належати тільки Тютюннику, перетворила (не після гриму, а всього лиш костюмерної) прозаїка на білогвардійського, здається, офіцера. Про це хтось десь писав, тому я обмежусь тільки свідченням про шок, з яким биті-перебиті кіношники дивилися на україномовного аристократа… Зніматися Тютюнник чомусь не став, але аристократом один, принаймні, день побув. Абсолютно природнім…

Його, а потім і мій товариш Володимир Волосенко років через два після похорону домовився з молодим священником-українцем про нестатутне (самогубців відспівувати заборонено) «закриття» Тютюнникової могили. Стояли довкола неї Слабошпицький, майже напевне (якщо не так – Василь не образиться) Шкляр, теж на сьогодні покійний Володя і я. Ніхто не проронив й слова і, здається, не молився. Не було про що, позаяк катованій за життя людській душі саморуч затягнутий на шиї вузол Небо мало б простити. Надто з огляду на цілковите безгрішшя її головного доробку – важко творених і не менш важко несених до людей оповідань і повістей, що пам’ятали й свято шанували заповітне євангельське – «Слово – то Бог».

8-9 травня 2010 р.