Ах, які то були золоті голоси!

ДВА МОТИВИ
    І. Лемківський
        Юр.Кртичаку
Ой туга, туга, як без друга,
Без доброго, без клятого.
І кожну нічку пугач пуга,
Мов радується втратою.
Моєю втратою, моєю.
Звичайно ж, не пугачою.
Я під вістовою зорею
Йому сльозою сплачую.
Ой смутки, смутки, моя нене,
Заквітли попід віями,
Де не було ніколи темно,
Хоч ще й півні не піяли.
А нині, нене, мимо зору
Все віється з пересміхом.
Мов камінь, котяться по звору
Мої літа-перезвуки.
Ой туга, туга, смутки, смутки
І гори, й доли всіяли.
Землі моєї непробудки
І в серці, і під віями.

2.
    Русинський
        П.Скунцю
Перепіяла півнота
    Перепільче - пить-підем...
На горі, як на воротях,
    Всілось сонце молоде.
Горицвітні крутить вуса
    В залицяннях до косиць,
Доки русин темнорусий
    Ранні роси не скосив.

*   *  *
Ніч прозріва зоряно-вовчим оком
Не крізь туман, крізь піднебесну млу.
І красна діва лелетить звисока,
Усівшись на приручену мітлу.

Прекрасна, бронзогруда, вічна відьма
Мене стриножить пастись у гречках,
Щоб я чманів, як бджоли ллються мідним
Веселим медом ледь-ледь по губах.

Уп’єшся більше - на літа погуба
На тебе молодого упаде.
Ця відьма злюбить, тільки не долюбить.
Прийшла із ніччю, з ніччю й відійде.
                17.09.08.

БАЛАДА ПРО ТИХУ СУСІДКУ
Була у селі вона найтихішою –
«Тихою Любкою» знав її кожен.
Навіть тоді, коли мужа вішали,
Тітка мовчазні губила сльози.
Навіть, як синова похоронка
Вдарила чорним крилом у віконниці,
Тітка застигла важкою іконою
Проти низького вечірнього сонця.
Мовчки орала в упряжці з коровою,
Мовчки кагати цукрових вергала,
Не проклинала долю із вдовами.
До бригадира не йшла під верби.
Тихі, недовгі були по ній поминки...
Як розійшлись після третьої чарки,
Хата, розвіявши коси солом’яні,
Зорям заплакала і закричала.
Чулося - «милий», чулося - «любий»,
Чулося те, що нікому не взнати...
Був тої  ночі в старенької хати
Голос старенької тихої Любки.
 * * *
Понад невпинною водою,
Що зрання білий подих в’є,
Ходою ходить молодою
Немолоде життя моє.

А як сніги впадуть квітчасто
Й вода скується у алмаз,
На срібних санях їздить щастя
І все навкруг, навколо нас.

Навкруг, навколо - майже поруч...
(Йому б хоч в око зазирнуть!)
Але зелений палить порох
Весна і знов сурмить - у путь!

Ми не встигаєм находитись,
На власне щастя надивитись,
І переходимо без сліз
На безквитковий перевіз.
 * * *
Щоб сотворить тебе, я, мов Адам,
    Себе віддам.
З мого ребра, чи всміхненого серця
Ти виростеш, постанеш, розцвітеш
    На все святе.
Але його не буде - прийдуть люди,
Чи нелюди і поведуть у бран,
    Мов для добра.

На чужині, в півзабутті чи сні,
Торкнеться небо рідне твого тіла
З мого ребра чи всміхненого серця
І вищемить в очах крута дорога
Із колосом похиленим.
    То я
Повернення твого так зачекався.


ПОСТРИГ ЛИСИХ
1
Ти, Боже, ще й не знаєш, як в цім світі
Раби рабів переліпили світ.
На стрілах Юди вирощені діти
Тихцем переписали Твій Завіт.

Покрапали єлеєм скрізь, де можна.
При всіх порогах виставили рать,
Аби тебе ніхто не потривожив,
Аби тобі не заважали спать.

Спи, Боже, спи... А ми в старі обнови
Привдягнем люде...
                               що немов без пут,
Але ні мислі, ні живого Слова
Чи то не втямлять, чи не впізнають.

Спи, Боже, спи... Тридцятник невичерпний,
Його завжди на сущих вистача.
Та ще коли у владарів і черні
Єдина тьма дозріє у очах.

Спи, Боже, спи... Євангелієм кращим
новіший бог свій проголосить ДЕНЬ.
Назве Тебе – для страху всім – ледащом
Й на свій рахунок вічність покладе.

А ми лиш пожалкуєм та і всього:
Звикати  станем до Нового Бога.

2
Стогони зв’яжу в нопи,
    Зернами посію сміх.
Ненароком я ступив
    У вітчизну не для всіх.
Вічна тема – вічна темінь,
Кольорів майбутніх гра.
І ніхто не знає – де ми?
Хто живий, хто помира?
І ніхто не віда – що ми?
З кого сміх? Для чого плач?
Замість Слова тільки коми
Кидає в ріллю сівач.
І залізними серпами
Сходять коми – жити! Жать!
Сміх мій вижнуть.
    Під снопами
Стогонів приляжуть спать.

3
Вдарю серцем о шлях чорний.
Од нестями, од розпук вдарю.
Як старе, та живе горно,
Серце іскряно заридає.
Що кувати, кому і з чого?
Переїла іржа залізо.
Треба жити було вчора,
Бо сьогодні уже пізно.
Шлях чорніє все більше, більше,
Кров’ю хлюпає при обочі...
Чорноземно-пухкі вірші
Ліплять не сліпи поза очі.
Для наро... для люди... для не...
НІ! НІ! НІ! Для своєї втіхи...
В піхвах замість шабель дрімають
З найновішого воску міфи.

4
Прощай, Поезіє, прощай!
Тебе вигонитимуть з хати
В збудований нашвидко рай,
Де не умітимуть читати.
Де чутимуть лише себе,
Хмелітимуть лише собою,
Де легко скопищу амеб
Мінять набої на напої.
Такий твій шлях. А стелить Бог
З небесно збайдужілим слухом,
Розсіявши чортополох
На стоптаному полі духу.
Розтерзаним вустам ключа
Не викує. Скоріш – окови.
Прощай, Поезіє, прощай
До першого Нового Слова.

5.

Передчуття Бунту
На ниві потоптами згубленій
Стинаються безкровно орди.
Ще гордо,
хоч і ниці, а в небесі – Денниця.
Пора трясти обителі
Знектареного воїнства.
За спинами у митарів
З горбами крила споряться...
    а користі?
Пора в раю рахітному
Труснути архаїстику
І мітлами привітними
Обезпавучить істину
    воістину!
Пора вже ниву вистелить
Злокостію ворожою,
Пора, нарешті, вистрілить
Єдиним словом в кожного,
    а зможемо?
(По-божому, по-божому
Усім усюди спиться)
    ... а в небесі – Денниця.

САД ШАФРАНОВОЇ ЦАРІВНИ
І
В ніч голубу, коли уповні Місяць,
і напівсон таємно входить в плоть, мені з’явивсь РабіндранатТагор.

Такий, якого я не знав ніколи:
без мойсеївської бороди,
    без традиційної книжки
в руці. З’явивсь молодою
    до безуму душею і мовив:
Ти повинен докохати сад моєї царівни,
бо я проміняв ті літа
    на лондонські тумани.
То нічого, що маєш дружину
    й дітей і не маєш
Нобелівської премії,
але ти розумієш, що із тисячі фраз
одна-єдина – золота,
    а 999 – несуть злидні.
То нічого...
Зате буде у тебе сад моєї царівни,
і ростиме там, де ви удвох побажаєте.
Це мій перший прихід
    до твоєї повинності.
Потім розкажеш сам,
    які колючки найближчі
душі твоїй,    
які квіти найогидніші, бо зрадливі.
То нічого...
2
В ніч аметистову, коли Місяць тонший пагону лотоса, колисав я чужу царівну
(бо своєю боявся назвати), в гамаку казкового саду, який насадив не я.

Кожне дерево кохало землю і небо,
як ми з царівною, але простіше.
Нам потрібні були слова, а їм тільки        вітер.
Нам потрібні були очі, а їм тільки
    Місяць.
Сад жив набагато простіше,  ніж ми
    з царівною.

3
Листя з росою кохалося і  змивало минуле. Звірі із ревом кохалися
і творили майбутнє.
... Обійми мене, –
    усміхнулась шафранова
царівна, – хай руки двома
    палаючими обріями
до тебе мене прикують;
хай очі твої за небесні
зодягнуть на серце блакитні кайдани;
хай з посмішки твоєї нанижу
безконеччя разків перлів,
а щасливу сльозу твою вип’ю,
бо солодша вона від нектару.
Обійми мене... Обійми мене...
май мене...
    О-о-о-бій-май...

4
Корови несли на рогах вечір і легкий
туманець куряви.
О священні білі корови! О священні чорні корови!
Священні корови!
хто заперечить, що ви
    не терпляча Земля,
яку смокче мільярд голодних ротів?
Земля любить віддаватися живосилою, як і ви,
    священні корови Землі.
Так співала казкова царівна
    і гладила ніжно
сандаловий живіт,
що все більше ставав
    схожим на Землю.
А корови йшли і вносили у вечір
вечір і сріберний дзвін молока...
О священні...
5
Чи гнівливе серце у тебе, царівно?
...о гнівливе, мій співче, гнівливе.
Поцілуй і відчуєш вогонь на вустах...
незліковний вогонь... А може...
Може – що?
...може, знайдеш слова ті, яких
ще ніхто не промовив нікому,
адже – Слово – дитя, і вродитись воно
має тільки від вох начал:
перше – серце, друге – вуста...
А розум, царице, – третє?
...самі по собі нерозумні слова,
мій співче, а таємничі.
І суть лише в тому, хто з них поскида
незримі та вічні шати.
Хто, що і навіщо.
Слова лицедії, як люди:
Геній не знає, що він сказав;
Талант має здогад;
і тільки нікчема завжди певен
у тому, що каже,
мій співче...
6
Чому поклявсь я духову, чому
цей сад незнаний викохать царівні,
а не собі?
Невже я знаю таємниці Сонця
і подихів коріння у землі
через кохання поклики нестерпні?
Тоді любов моя не спрагле тіло
на тятиву напруженістю схоже,
бо ж сам стріла я дика і солодка,
якій нема бажання відкриватись
од вимислу живого. Тятивою
закинутий у світ, помчу в риданнях,
бо знаю – не вернутися, коли
не вдаритись об іншу тятиву...
Поки що мислі це...
Із ними тяжко
викохувати сад чужій царівні,
але й без них усе навколо стане,
як місячного марева полон...

7
Навіювання... Ворожба... Крізь темінь
з усіх моїх недоспаних
    ночей проклюнувсь
відблиск дальньої зорі.
Куди він кличе? Нагадав про що?
...Схилився наді мною сивий старець
і з ока кожного по променю цвіте.
Хто він – Христос чи Пан? Вуста нерушні
але чутно голос:
- Не проміняй цей світ на самоту.
- Не говори, що правду розпізнаєш.
- Закоханих ніколи не суди.

8
- Не ступи у цю річку. То вчорашня вода.
- Я знаю.
- Не даруй мені завтрашній день.
    Бо учора
пережив його разом з богами,
    діяння яких
незмінні, крім імені:
    майбутнє стає минулим
через непостійність Часу.
Чому ж сниться те, чого не було
    й не буде?
Обличчя дерев у землі, а тіло тягнеться
в небо.
Дощ іде за мною по травах.
Дощ – вода, я – вода.
Ми – вчорашні ріки...

9
О, скільки спить пісень у листі саду!
А скільки мислей у корінні спить!
Лише в одному дереві нічого
    я не знайшов,
бо це була подоба дерев колишніх,
    а по-суті –
тінь вчорашнього живого.
    Як лишилась
тінь згаслого ще на живій Землі?
Це наче у мені хтось учорашній
поговорити хоче ізі мною про істину.
Поговорить без слів.
Коли я стану з деревом цим схожий відбитком (що збулось і відійшло), змети мене, царівно,
із дороги,
якою сад мій по мені іде.


м.Київ, 1995-1996 рр.