Вовна блиску сурм, або Нечужина

Ходила жирафа
В зеленім жупані
Та й дразнила листячко
На чужім паркані.

А як впало листя
По обидві межі,
Коник перескочив
Хвіртку на манежі.

Вечірка 

       
Входять гості вічні, хто вміє казати:
«Гідна!»
Входять гості з приносом,
Хто вміє казати: «Гірко!»
І та лише половина,
Хто вміє казати: «Бідна!» –
То
Наша
Вечірка...

Габаритки. Ренет

Риба-палатка там  де
Риба мече ікру
Де риба-меч і
Крокодил
Жують журавля.

Мобільний телефон
І троянду
Візьми в дорогу
Мов аліґатор.

Бо розділю рибу
На пару кавалків
І скажу їй: «Живи!»

Патріотка

І ти як та американка
Усмішкою чаруєш всіх.
Як до ре мі фа соль ля сі
Зведеш із розуму в часі
Якогось пана або панка.

Те, що поклала за мету,
Тобі здобути є не важко.
Тату із літерою У
На ніжці в тебе, наче пташка.

До неї, вибравши тоту,
Припали б віддано мужчини.
І цілували би тату
З ініціалом Батьківщини.

Та ти, як та американка,
Ти патріотка – не коханка!

* * *

    Річарду  Дейлі,
    посаднику Чикаґо

В танках,  в циліндрах
Знаходимо складені вірші.

Все ,що намелене нашими
Золотими млинами,
Миртелицями овесиними,
Спробуй впізнай!
На мішковинах – щурі,
Що виглядають,
Як
       Свині
(мов свічі також).

Нам футбольного поля не треба,
Де вишита сорочка для мобільного телефону –
Кавалок ґрунту.

* * *
Тут, в даунтаун,
Що середмістям ніколи й не було,
А так до справи,
Острива, а не три ялини,
Затесана в тирсу.

Жереб хвилі паде
І тисне мовчазну крису,
Мов крихту рису.
То ріка чорного чілі.
То ріка чорного чілі.
То ріка чорного чілі.
То ріка хто хоче.

* * *
Хіба серед тієї тисячі
Не було жодної
Яка б змогла колекціонувати
Мої наступні дні
Мов орнаменти клавесинів
Усіх часів i усіх народів
Коли б усе починалося
Без її відома
А закінчувалося її благословенням.
І яке він мав право забороняти
Мудрій жінці
Спиратися своїм невинним животом
На ледве висяче райське яблуко в саду
Щоб перепочити?

Я бачу за тебе твої сни

Я бачу за тебе твої сни.
Я бачу за тебе твої сни.
Так минає місяць,і два, і три
А потім місяць і два, і три.
І боюся бачити твої очі.
І боюся бачити у очах.
І зупинитися не можу.
Наш син росте, росте, росте.
Я бачу за тебе твої сни.
Ти кажеш, що витримаєш ще три.
Прошу: зітри, зітри ,зітри --
Я хочу бачити свої сни.

* * *
Вагу і вік в очах втаїти.
І втамувати порух вій.
І відчувати, коли він
Вдихає вірно твої квіти.
І рівно дихати, і так
Неначе рівного немає.
Але чому отой бринзак
Твоє волосся поправляє?
Колюче треться до грудей,
Мов око, мов чапастий окунь.
І не встидається людей.
А те, що зараз видко збоку –
Те розволочиться за день
І буде тобі десь глибоко...

* * *
Дівчинко,
Лицемірство твоє меж не знає.
Дівчинко,
Не затулиш свої навісні –
Ті пісні,
У які
Ти потихеньку сповзаєш
На весні.
Можеш прикритись ім’ям моїм
(те і робиш).
Можеш прикритись тілом моїм
У сні.
(Цій ріці набагато ліпше було би
Втекти
У сніг).
Хто би тебе
Відпросив,
А тоді відпустив,
Посадив на автобус –
Хто би?
Але чому, чому
Шепчеш: «ні»?
Дівчинко,
Лицемірство твоє...
* * *
Спостерігаєш:  хто – кого – куди.
З цікавості поклавши тичинку на тичинку.
На зметені сади злітає янгол вчинку.
І тільки райський сад чомусь не зародив.
В цім році все не так: без яблук як без дна.
Якесь ім’я чуже мені вже не байдуже.
Якісь чужі міста притягують задуже.
І дивно береже мене нечужина.
Навіщо берегти той сад, що не вродив.
Вогненний херувиме, меч твій ні при чому.
Я розумію все: не ти його садив.
Ніхто не повернеться, саме в тому
Є спокій твій благим – він переможе втому.
Але помітив я, як ти занервував...

* * *
Жінка, яка дає потримати шалик
На хвилю –
Робить це впевнено.
Ти накручуєш той шалик на палець,
Складаєш на багато рівних частин,
А опісля розкручуєш і складаєш знову.
І мнеш, мнеш його,
Відчуваючи його шерсть, його колір, його запах,
Його м’якість врешті-решт.
Ти думаєш в ті хвилини,
Що  цим шаликом можна задушити її чоловіка
Або витягти потопаючого з ріки,
Або витерти шибу твого старого,
Як твій лівий черевик, авта.
Але найкраще – це прив’язати ним зелені помідори
До патика,
Щоб не впали від ваги,
Коли достигатимуть на городі.
Після всіх цих та інших думок
Ти ловиш себе на тому,
Що вже не хочеш повертати їй того шалика.
І від цієї думки
Її незакрита шия
Виглядає білішою,
Яка може витримати ще кількох чоловіків,
Що повисли.
Ти вже боїшся тієї миті,
Коли та жінка повернеться і попросить його назад.
Але жінка вже забула, що віддала.

* * *
Якщо  ти сьогодні сама в своїх сорок – не бійся.
По сонцю вперіщив вельветовий луч твоїх істин.
Позич мені ліпше не місяць, не місяць, не місяць,
А трохи отої кривої дороги на Пістинь.
Якщо ти сьогодні всміхаєшся ніжно й приємно,
В своєму листі якщо не забула про весла,
Тоді все нормально, і  ми навчимося, напевно,
Свистати на осінь якось так потихо й небесно.

м. Чикаґо, США