Ілюзія іронії

По сучліті бродить привид – привид іронізму. Безтілесний і невловний… На щастя. Або на жаль. Або на ще щось. І це нормально: кожна епоха має своїх привидів, свої ключові слова. Одним із ключових слів нашої з вами сучасності є «іронія». Нині всяк літератор, а надто ж молодий, вважає за свій обов’язок бути іронічним. І кожен просунутий у моду критик гадає, що нема для автора кращої похвали, ніж епітет «іронічний». На цій підставі одна смачненька дисертантка зробила глобальний висновок: «У кінці ХХ ст. і на початку ХХІ ст. мистецтво, художні й наукові дискурси розгортаються в іронічному модусі, формуючи сучасне іронічне поле»… Хай собі розгортаються на здоров’я, та тільки чи той модус – іронічний? Чи так вважається, бо так ввижається?

Я, маленький, теж змайстрував кандидисер про іронічний модус вітчизняної прози ХХ віку. А тоді ще раз перечитав висновки, розбомбив ту брилу на уламки й друкую їх у вигляді статей та есеїв по марґінальних часописах, які виходять на фраґменті планети між Сяном і Доном. Чому так? А щоб мої висновки не вельми суперечили об’єктивній реальності. Бо захист дисертації – це перевірка людини на конформізм, яскравим прикладом чого став (не)захист кількох поважних іроніків. А іронія, як випливає з масиву текстів, котрі я загнав у розділ «Використана література», протистоїть будь-яким виявам конформізму й фундаменталізму. Дитину не зрозуміли.

Проте я не про те. Ідеться, як завжди, про інше. Звідки може взятись іронічне поле (літератури, науки та іншої сухозлітки) в загалом неіронічному суспільстві? І не треба мені переспівувати Є.Чикаленка, мовляв, гумор в українців сидить під вусом. Як розказує що-небудь українець, то у нього раз у раз з-під вуса виглядає гумор, а коли дійде діло до того, щоб вилити його на папері... то й ба! «То й ба» якраз у тому, що вижити нашій безсмертній нації допомагає саме вірнопідданське «хе-хе» й вічнопіддате «ги-ги», а не мовчання-невтручання іронії, бо ж українець – ідеальний конформіст, тобто, кажучи простіше, – пристосуванець. А як можна пристосуватися до суспільства, в якому панують груба сила, брехня і цинізм? Тільки ставши на потужну спину одного з цих китів. Відсутність іронії (не як привиду, а як дієвої сили) в нашому соціумі вияскравлює приватний протест окремої особи в тій формі, в якій найповніше його втілив Василь Стус. Мав би він на озброєнні іронію – не мала б наша історія літератури його героїчного «до кінця». І не спалахнув би яскравою зіркою на тлі історії Олекса Гірник. І Григір Тютюнник на своє сімдесятиріччя отримав би Шевченківську премію… Цинічно? Авжеж не іронічно.

Дослідник іронії та смерті В.Янкелевич проголосив, що найвища іронія – це іронія над інстинктом. «Авжеж», – іронічно похитуються на люстрах самогубці. «Атож», – усміхаються у вуса добровільні кастрати. І над ними витає тінь іроніста Сократа, наче привид батька Сталіна, який свого часу теж неабияк поіронізував над інстинктами. Щоправда, над чужими. (Пор.: «Сталін оголосив війну інстинктові зла на ім’я людина» /А.Корольов, «Голова Гоголя»/). Втім, і в сталінську епоху наш неіронічний українець-конформіст, прагнучи будь-що вижити, підійшов до цієї справи серйозно. Про нього – епізод із книжки Є.Дударя «Спогади про себе»: «А ось герой із Хмельниччини Володимир Майборський «повторив подвиг Матросова» своєрідно. Його – високого кремезного – викликали «стратеги» і сказали: «Нада закрить амбразуру»… І він закрив. Але не грудьми, а ногою. І «завдання» виконав. І живий зостався».

«Можна сміливо твердити, – сміливо твердить О.Третьякова, пишучи про іронію в структурі художнього тексту, – що іронія має нескінченну кількість формальних прийомів – стільки, скільки породжує їх структура мови й мислення, що розвивається». Так можна сказати абсолютно про все, пов’язане з мовою й мисленням. Неможливо тільки точно визначити, що ж таке іронія: форма мислення, фігура мовлення, прийом полеміки (або риторики), спосіб самоусунення чи самоствердження, ігровий сумнів, контекстуальне утворення, лукаве удавання, прихований кпин чи просто модальність. А може, все разом і нічого зокрема?

Що ми взагалі знаємо про іронію? Насамперед що вона є, оскільки неіснування того, що має виразні фізичні властивості, довести досить важко. По-перше, іронія гірка на смак. Це відзначають майже всі дослідники, тоді як жоден із них не називає іронію кислою, солодкою чи солоною. Іронія, як випливає з іншого ряду праць, буває легка і їдка. Можна припустити, що легка іронія не є їдкою, а отже, гіпотетично в природі існує й важка іронія. В найновіших дослідженнях також згадується таке явище як «холодок іронії». Про теплу й гарячу іронію повідомлень у наукових часописах поки що не було. Іронія має дуже великий період напіврозпаду, оскільки задокументовано її існування ще в часи Сократа (бл. 470 – 399 рр. до н.е.), але ще й нині ми є свідками дії на нас цієї матерії, чим і зумовлений сплеск інтересу до неї в наш час. Кіровоградський літератор В.Бондар узагалі її розглядає як сипку речовину. Так, пишучи про виступ Григора Тютюнника в блакитній залі Спілки письменників (тоді ще не національної), він зазначає: «Після кожної вдалої, посипаної іронією, фрази письменник одривався од письма […], і Григір наївно-дитинним поглядом окидав слухачів, чекаючи реакції». Але попри всі свої властивості та ознаки іронія залишається невловною субстанцією. Отакий неіронічний парадокс.

Коли заляканий (аж закаляний) письменник у тоталітарній державі на чорне каже «біле», а всі, ховаючи очі, розуміюче кивають головами й плещуть у долоні, іронії тут ІЩЕ немає. Коли студент тупий аж круглий, а викладач його називає генієм, і всі в аудиторії дружно регочуть, – іронії тут УЖЕ немає. Це голий антифразис, який лежить на поверхні, щоб викликати поверховий сміх. За таким принципом будується сарказм, і відрізняється він тільки більшим ступенем негації, яку мовець вкладає у свою фразу. Іронія не рве м’яса, натомість сарказм з’являється в ситуації, яку я визначаю як «неможливість іронії».

Пояснюю на пальцях, тобто на хрестоматійних прикладах. Ось як Я.Галан описує обличчя гітлерівського леґіонера Вальтера Функа: «Лице морфініста Функа – це якась потворна торба. Коли він жує гуму, – а Функ жує її цілий день з ненажерливістю кретина, – здається, що в цьому жовтому капшукові ворушиться клубок глистів». Ось як Ю.Андрухович описує гіпотетичну грабіжницю своєї квартири: «Це безумовна мочалка з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Доповнення: дещо завеликий мамин ліфчик». Ні в першому, ні в другому випадку автор не може бути іронічним, бо ж Галан пише про серйозного військового злочинця, а Ю.Андрухович – про злодюжку, до якої почуває особисту ненависть. Звичайно, Вальтер Функ і безіменна безумовна мочалка в маминому ліфчику – постаті не зовсім співмірні, але ж мова не про них, а про неможливість іронії в окремо взятих хрестоматійних фраґментах. Якщо брати нехрестоматійні, то розкручена й розкурочена на цитати Карпа теж є абсолютно неіронічною, бо ж де ненависть і роздратування, де надто серйозне ставлення до власної персони, там іронії бути не може. «Боже мій, як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні па вєз лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ, якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху». Це «Перламутрове порно». А є ще «Добло і зло», де типовий стьоб, весь той, як сказала би покійна мати Мозеса Герцога, трьопвертер, якого в кожній гуртожитській кімнаті – хоч фурою вивозь, перемежовується гнівними публіцистичними періодами, як-от абзац про недолугих ментів, які пальцем об палець не вдарили, коли було фактично вбито на дорозі геніального перекладача А.Перепадю…

Усе це свідчить про одне: іронічно ставитись людина може тільки до того, що не вважає надто серйозним і загрозливим. Для цього існують сатира, проповідь, вирок трибуналу та інші позаестетичні комунікаційні стратегії. В цьому зв’язку завжди пригадую лист тернопільського літературознавця Петра Сороки, який невтомно шукає Бога у своїх літературних та інтроверсійних денниках. Сорока пише: «Кажуть ті, що мають позатрансцендентний досвід, що в Господа відчувається щось іронічне...» Кому ж і бути істинним іроніком, як не Тому, Хто бачить, на відміну від нас, сліпих, Тому, Хто знає, на відміну від нас, невтаємничених, Тому, Хто був, є і буде во віки віків, на відміну від нас, чиє життя – це повітря у ніздрях, яке йде і вже не вертається…

Закінчення в наступному числі