Славку, пробач…

  • warning: array_filter() expects parameter 1 to be array, null given in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/modules/node/views_plugin_argument_validate_node.inc on line 59.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias' at line 3 query: SELECT COUNT(*) FROM (SELECT title FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 745.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5' at line 4 query: SELECT title, 'comments_recent:block' AS view_name FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5 in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 771.

 Ярослав Павуляк
19:09 4 січня 2011 року

 

Не середньовіччя  ж надворі, не середньовіччя ж! Не безлюддя ж безголосе! Тоді як могло статися, що я, перебуваючи денно й нощно на гейзері інформаційному, почула аж через місяць, що ти вже пішов собі від нас?..  І то випадково почула. Від доброго чоловіка, якого люблю, як мало кого в цьому світі. Говорили ми про те, про що й уся письменницька братія в ці дні – про Шевченківську премію і цьогорічних претендентів на неї. І добрий чоловік  раптом  забідкався-засмутився, що не встигли дати премію  багатьом, поміж яких і поет з Тернополя,  Ярослав, який недавно помер.  А я не встигла перепитати. Телефонна розмова обірвалася, але інформація   застряла в голові…  Щоб зняти тривогу, я, впевнена, що мені причулося, набрала  твоє ім’я в googl’і… Усе виявилося гіркою правдою.

І ось уже минає 40 днів, як ти пішов… «Несподівано», –  написала мені Таня Дігай, яка завжди передавала   вітання наші один одному. На жаль,  ми не зустрілися навіть на «Джурі-фест» у Тернополі. А може,  й не на жаль… Думаю, що нам важливіше було пам’ятати  одне одного такими, якими ми були рівно 40 років тому… Пригадуєш, університетський парк, притрушений першою дзвінкою осінньою позолотою?  Доцвітали лілії й азалії, а з заґратованих гротів віяло романтичною таємничістю… Але нам було не до романтики, хоч  поодинокі у цю полекційну пору  студенти й викладачі, які вийшли у парк подихати  свіжим, пряним повітрям, певно, думали навпаки… Принаймні, судячи з їхніх лукавих позирків… І, мабуть, дуже здивувалися б, якби почули, як  я пошепки пристрасно вмовляю тебе… кинути до біса політику, бо батогом обуха не переб’єш, здобути освіту, стати відомим (ти ж бо й так геніальний, я ж читала твої вірші), знаним  на весь  українським поетом, і цим ти більше зробиш для України, ніж протестами чи іграми в дисидентство… Згадай Шевченка. Ти мусиш стати відомим поетом, бо й так уже всіх перехапали, посадили, залякали…». Щось подібне я лепетала, ділячись гірким досвідом  власного  «революційного життя», мовляв, от якби я була мудріша, менше  боролася, то б нині вчилася в Літінституті в Москві, спілкувалася б із цвітом інтелігенції, друкувалася б у московських журналах, була б знаменитою, а  не сиділа, як оце сиджу,  нікому не відомою  студенткою-заочницею Чернівецького філфаку поряд  із зелепухами… А попереду теж нічого не світить, хіба робота вчителькою української мови в глухому гірському селі чи літрабом у райгазеті під пильним оком якогось стукача…

Ти мовчки слухав, та по очах бачила – будеш робити своє. А потім… ти десь щез. Несподівано. І тільки згодом я дізналася, що тебе таки вигнали з університету, а ще згодом почула, що ти вступив в московський Літінститут ім. Горького, звідки перед цим вигнали мене. Справді, непередбачуваними шляхами водила українських поетів доля  ще з часів Сковороди…  Потому  чула, що ти виїхав за кордон, читала твої несподівані, так схожі на  тебе  вірші в «Дуклі»,  ще потім – в українських часописах, і не уявляла, як ти можеш жити без України… А ти й справді – не міг. Повернувся в рідний Тернопіль. І я знову спорадично зустрічала  твої,  ні на чиї не схожі,  геніальні поезії, варті найвищих нагород…  Але ти не дочекався.  Пішов. Несподівано.  Залишивши  єдине, що ніколи за жодних обставин не зрадило тебе – твій поетичний геній. А це не мало, Славку.  Якщо твоя душечка ще літає-витає над цим світом, придивись до живих і переконаєшся – як це багато – бути вірним Україні і не зрадженим власним генієм. Це рівнозначно перепустці якщо не до раю, то у вічність… Це я мала тобі сказати раніше… Але ти не дочекався. Вибач… Земля пером і вічна пам’ять тобі,  Славку…

З поклоном  – Галина ТАРАСЮК 

 

Поет Ярослав Павуляк помер 25 листопада 2010 року.

Народився 30 квітня 1948 року в селі Настасів Тернопільського району Тернопільської області в родині колгоспників. Навчався в Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділі кераміки. Далі працював у Львові на різних роботах: у картинній галереї, у науково-реставраційних майстернях.

1 травня 1969 року Ярослав Павуляк встановив у селі Настасів пам’ятник Тарасу Шевченку. За це його переслідувало КДБ. За пропаганду українського націоналізму його двічі виключали з вузів: Чернівецького університету та Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.

1973 року Павуляк вступив до Літературного інституту імені Горького в Москві. Закінчивши інститут, 1978 року виїхав у Чехословаччину - в місто Братислава. Там у 1979-1991 роках працював у Словацькому літературному агентстві.

Останнє місце роботи роботи - історико-меморіальний музей політичних в‘язнів і репресій.

Стрічка новин

Подписаться на RSS

Я не скупой, но на старинные монеты цены лишь в одном интернет магазине полностью устроили.